Читать онлайн книгу "Відрубність Галичини"

Вiдрубнiсть Галичини
Іван Якович Франко

Юрий Павлович Винничук


До вибраноi публiцистики та есеiстики І вана Франка увiйшли як добре вiдомi, так i забороненi в радянський час твори, а також тi, що були спотворенi цензурою. Есеi були вибранi за iхньою актуальнiстю у наш час та за сьогоднiшнiми запитами читачiв.

Нiкого не залишать байдужими статтi Каменяра про проблемнi стосунки украiнцiв з поляками i росiянами, бо цi теми е пекучими й зараз. Стаття «І ми в Європi» показуе нам, як грубо i тотально мадяризували угорцi закарпатське населення, як замикали школи, переiначували географiчнi назви, затираючи будь-який слiд по украiнцях.

З цiкавiстю читач довiдаеться про всi пiдступи москвофiльства, фiнансованого Москвою. Адже це теж сьогоднi, в час вiйни, е актуальною проблемою. Поруч з цими архiважливими статтями помiщено й роздiл, присвячений народним вiруванням.





Іван Франко

Вiдрубнiсть Галичини





ЗНАЧІННЯ ІВАНА ФРАНКА


Коли перед нашими духовими очима уявимо собi загальний образ дiяльностi Івана Франка, побачимо, що вона була незвичайно велика, рiжнородна та всестороння. Автор поезiй, повiстей, оповiдань, драматичних творiв, творiв для дiтей i молодi, перекладач чужих лiтератур, дослiдник народньоi словесностi, iсторик лiтератури, критик, публiцист з великим знанням полiтичних i суспiльних наук, популяризатор майже в усiх областях науки, редактор, громадський дiяч, бесiдник i агiтатор – отсе Іван Франко в освiтленню своеi дiяльностi. Сам вiн сказав про неi на обходi його 25-лiтнього ювiлею ось що: «В усiй своiй дiяльностi бажав я бути не поетом, не вченим, не публiцистом, а поперед усього чоловiком. Менi закидували, що я розстрiлюю свою дiяльнiсть, перескакую вiд одного зайняття до iншого. Се було саме випливом мого бажання – бути чоловiком, освiченим чоловiком, не лишитися чужим у жаднiм такiм питанню, що складаеться на змiст людського життя. А пiзнавши що-небудь, я бажав i всiх сил докладав довести й iнших до того, щоб зацiкавилися тим i розумiли се. Дехто звиняв мене тим, що важкi обставини життя, конечнiсть заробiтку спонукувала мене кидатися на рiжнi поля. Але менi здаеться, що тут бiльше причинилася моя вдача, те гаряче бажання – обняти цiлий круг людських iнтересiв. Може бути, що сей брак концентрацii зашкодив менi як письменниковi, але в нас довго ще будуть потрiбнi такi, як я, щоб розбуджували iнтереси до духового життя i громадили матерiал, обтесаний бодай з грубшого. Фундаменти все так будуються; а тiльки на таких фундаментах, на таких стiнах може здвигнутися пишне, смiле склепiння».

Франко зовсiм не сказав про себе забагато, коли назвав себе одним з тих, що «розбуджують iнтерес громадянства до духового життя». Вiн справдi весь час своеi дiяльностi старався зацiкавити громадянство всiма сторонами людського життя, всiма проявами людського духа, виявляючи безприкладну всестороннiсть своiх духових iнтересiв, свого знання i свого таланту. Але сказав вiн про себе рiшуче замало, зачисляючи себе до тих, що «громадять матерiал, обтесаний бодай з грубшого». Се правда, що в своiй дiяльностi брався вiн за всяку потрiбну працю, не цурався «громадити матерiал, обтесаний бодай з грубшого», також тодi, коли до сього не примушували його обставини заробiтку. Одначе побiч такого матерiалу зоставив вiн у своiй письменськiй спадщинi багато-пребагато рiчей, якi мають вiчну вартiсть для культури, якi на все зостануться перлинами творчостi людського духа.

Яко поет дав Франко украiнськiй лiтературi цiлi скарби поетичноi творчостi, яка в поемi «Мойсей», написанiй тодi, коли його талант у своiм розвитку осягнув ступiнь найвищоi зрiлостi, пiднеслася на вершини генiяльностi. Лiрика й епiка, теми любовнi, iсторичнi, полiтичнi, суспiльнi, фiльософiчнi – мають в нiм однакового мистця. До нього украiнська поетична творчiсть розвивалася майже виключно пiд впливом народньоi поезii, а проби йти за европейськими взiрцями не переходили середньоi мiри. Вiн перший великий поетичний талант, який присвоюе украiнськiй поезii европейськi взiрцi, як щодо форми, так i щодо змiсту. В iсторii украiнськоi поезii побiч генiя Шевченка стоiть талант Франка яко символ нового, вищого ступеня розвитку украiнськоi поетичноi творчостi.

В оповiданнях i повiстях дав Франко безлiч чудових малюнкiв з життя нашого народу: селян, робiтникiв, iнтелiгенцii. Переважають в них i скiлькiстю i красою образки з життя робочого народу. Йдучи за тогочасною европейською школою реалiзму в лiтературi, осяяний чоловiколюбними iдеями 19-го вiку, малюе вiн не тiльки iх гiрке життя, але також показуе, що в тих простих, бiдних i темних людей, прибитих темнотою, важкою працею i нуждою, е гарна, чиста людська душа, якiй тiльки не дають проявитися суспiльнi порядки.

Як у поезiях, так i в оповiданнях дав Франко повний, незнаний досi в украiнськiй лiтературi тип – тип жида, який виступае перед читачем в авреолi всiх гарних прикмет людськоi душi.

В областi драми Франко тiльки пробував своiх сил, неначе почуваючи iх надмiр. Та хоч драма не була його спецiальнiстю, одначе й нашу драматичну лiтературу збагатив вiн творами з лiтературною вартiстю.

У своiй лiтературнiй творчостi обдарував Франко також малих читачiв дитячого та хлоп’ячого вiку творами, якi треба поставити на перше мiсце в нашiй лiтературi для дiтей i молодi.

У науковiй областi спецiальнiстю Франка були дослiди над украiнською народньою словеснiстю й украiнським письменством. Тут вiн заяснiв яко першорядний фолькльорист, iсторик i критик. І тiльки жалiти треба, що вiн не осягнув у свiй час унiверситетськоi катедри, де мiг би був свобiдно розвивати сю свою наукову дiяльнiсть. Та все-таки вспiв вiн дати поважне число цiнних студiй, якi здобули йому славу першорядного украiнського вченого.

Побiч власних творiв присвоiв Франко украiнськiй лiтературi чимало скарбiв чужих лiтератур, перекладаючи iх на нашу мову. Як сам творив, так i перекладав вiн найрiжнороднiшi рiчi: поезii, оповiдання, повiсти, науковi статтi i т. iн. Найцiннiшими е переклади поетичних творiв, якi перекласти може тiльки поет. Та для духового розвитку громадянства чимале значiння мають також переклади повiстевоi й науковоi прози.

Що як письменник поклав Франко великi заслуги для вироблення й розвитку украiнськоi лiтературноi мови, се розумiеться само собою. В сiй областi важна була також його редакторська дiяльнiсть.

До вище вичислених родiв письменства долучаеться незвичайно багата й всестороння публiцистична дiяльнiсть Франка, яка щодо скiлькостi творить величезну бiльшiсть його письменськоi працi. Стоiть вона в тiснiм зв’язку з цiлiстю його творчостi, е тiльки одною з ii форм i почасти ii синтезою. В поезii, оповiданню, повiсти, драмi, науковiм дослiдi творив Франко вартостi тривкi, постiйнi, вiчнi; в публiцистицi поет, белетрист, учений давав синтезу своеi творчостi для щоденного ужитку. Зокрема належить зазначити, що яко публiцист заслужив Франко, стараючися писати про нашi справи в чужомовнiй пресi – польськiй, росiйськiй, нiмецькiй. Його статтi у вiденськiм тижневику «Die Zeit» були перлами публiцистики й про них вдячно згадала вiденська преса з приводу його смертi.

З iндивiдуального становища, зi становища лiтературноi слави публiцистична дiяльнiсть Франка була безперечно дробленням його таланту. Але з суспiльного становища була вона великою громадською службою, яка свiдчить, що великий письменник i вчений був також великим громадянином. Для нього мало було творити вiчнi вартостi, – вiн кидався у вир щоденного життя, де публiцистика була в нього оружжям щоденноi боротьби за iдею.

Коли Франко схарактеризував рiжнороднiсть i всестороннiсть своеi дiяльностi яко змагання бути людиною, ми на основi його дiяльностi можемо назвати його великим громадянином. У нiй присвiчувала йому одна iдея, рiжнi роди ii були тiльки способами до одноi цiлi: вести украiнський народ шляхом всесвiтнього, загальнолюдського поступу.

Став Франко до сеi громадянськоi працi як один з творцiв i провiдникiв напряму, який в iсторii нашого нацiонального розвитку одержав назву радикалiзму. Сей наш радикалiзм, пiд яким розумiемо рух, що розпочався пропагандою Драгоманова й викликав серед украiнського громадянства в Галичинi глибокi перемiни поглядiв i способiв громадянськоi дiяльностi в усiх областях громадянського життя, – се неначе друге украiнське нацiональне вiдродження. Як Котляревський i Шашкевич творцi украiнського вiдродження тим, що ввели в лiтературу народню мову, так радикалiзм вiдродив наше нацiональне життя тим, що ввiв у нашу лiтературу, в нашу полiтичну думку, в наше розумiння суспiльних вiдносин, в нашi культурнi змагання новий iдейний змiст, новi поняття, якi осягнула в своiм розвитку Европа, поняття, в основу яких лягло змагання до всестороннього розвитку народньоi маси як основи суспiльного життя.

Пiд полiтично-суспiльним оглядом став наш радикалiзм в особах своiх найвизначнiших представникiв пiд прапором соцiалiзму, який увiйшов також до програми радикальноi партii. Одначе пропаганда соцiалiзму се тiльки один з проявiв дiяльностi украiнського радикалiзму. Притiм соцiалiзм украiнських радикалiв не був зовсiм одноцiльною доктриною. Драгоманiв уважав себе анархiстом Прудонiвськоi школи, Франко в своiм соцiалiзмi був еклектиком, з молодших однi були марксистами й заложили соцiально-демократичну партiю, iншi, тi, що помагали творити нацiонально-демократичну партiю, перестали вiрити в правдивiсть соцiалiстичних доктрин, вкiнцi тi, що досi творять радикальну партiю, хоч мають в своiй програмi соцiалiзм, i теоретично i в практицi вiдстали вiд соцiалiзму.

Заслуга украiнського радикалiзму в справi соцiалiзму лежить в тiм, що творцi i провiдники радикалiзму першi ввели в нашу полiтичну лiтературу поняття соцiалiзму, привчили громадянство ставитися до соцiалiзму не як до «злочинноi утопii», тiльки як до поважноi суспiльноi проблеми. А те, що зостало з тоi соцiалiстичноi пропаганди украiнських радикалiв яко цiнний набуток украiнськоi полiтики, се переконання про потребу глибоких демократичних полiтичносуспiльних реформ.

Та сим далеко не вичерпуеться дiяльнiсть i заслуги радикалiзму. Адже Драгоманiв розпочав свою пропаганду в Галичинi вiд критики нашоi тодiшньоi лiтератури, вiд вказiвок, як треба збирати й науково використовувати етнографiчний матерiал, що треба читати з европейських лiтератур, аби знайти вiрний шлях для розвитку украiнськоi лiтератури, вiд боротьби з церковним авторитетом у лiтературних, наукових i полiтичних справах i навiть – з огляду на москвофiльство – вiд доказування потреби вживання народньоi мови в лiтературi. А в полiтично-суспiльних питаннях Драгоманiв – хоч сам був соцiалiстом – не переставав вказувати, що мiж захiдноевропейським соцiалiзмом i обломками консервативно-клерикального свiтогляду тодiшньоi нашоi iнтелiгенцii в Галичинi е ще просторе поле демократизму з його змаганнями до полiтичних i суспiльних реформ, на якiм можуть працювати для народу всi тi, кому соцiалiзм видасться занадто крайнiм або утопiйним напрямком.

Сi уваги вистануть, щоб показати, що украiнський радикалiзм обiймав усi явища духового життя народу. А дослiд над нашим розвитком показуе, що скрiзь викликав вiн глибокi перемiни, так, що тепер в усiх областях нашого життя можна знайти елементи, якi в наше життя внiс радикалiзм.

Як один з творцiв i провiдникiв украiнського радикалiзму Франко своiм великим талантом найбiльше причинився до тих перемiн, якi радикалiзм викликав у життю нашоi суспiльностi.

Виступаючи з своею пропагандою в Галичинi, Драгоманiв хотiв був поставити своею девiзою «destruam et aedi?cabo» (зруйную i збудую), одначе признав ii занадто смiлою i тому змiнив ii на: «destruam et aedi?cabitis» (зруйную, а ви збудуете). Тою первiсною девiзою Драгоманова можемо найлiпше схарактеризувати дiяльнiсть Франка: се було справдi руйнування й будування, руйнування старого й будування нового, яке означае новий, вищий ступiнь в нашiм нацiональнiм розвитку. Завдяки свому великому талантовi будував Франко те нове в усiх областях духового життя народу, зоставляючи скрiзь печать свого духа.

Ведений реформаторським запалом, почасти також заставлений обставинами, Франко не обмежував своеi дiяльностi на украiнський народ. Вiн вiрив у побiду своеi iдеi, вiрив, що вона принесе нове життя його народовi й, щоб прискорити прихiд тоi хвилi, не жалiв працi також для польського громадянства, думаючи, що коли його iдея там затрiумфуе, тодi поляк перестане бачити свiй нацiональний обов’язок в оборонi польського панування над украiнським народом. Ведений сею вiрою, Франко поклав чималi заслуги для розвитку соцiалiзму серед полякiв, не щадив працi, щоб покликати до життя й поставити на нiй польську людову партiю, працював не тiльки як чорнороб, але також в iм’я iдеi в польськiй пресi. І не була се фраза, тiльки дiйсне признання заслуг, яким закiнчив посмертну згадку про Франка «Kurjer Lwowski», пишучи: «Честь пам’ятi письменника, який також польське письменство збагатив своiм пером!»

Ми бачили, як ся часть дiяльностi Франка покiнчилася, i чули його власнi слова про той кiнець. Яко лiтературний критик Мiцкевича мiг Франко пiд вражiнням хвилi бути несправедливий. Але чи вiн сам не був зраджений? Чи не зрадила його вiра його в те, що працюючи для польського громадянства, працюе для свого власного народу, чи не зрадили його польськi товаришi працi, польське громадянство, для якого вiн працював? Тi польськi гурти, яких вiн уважав своiми товаришами по iдеi, зростали – також завдяки його працi – в силу та значiння. Але рiвночасно з сим займали вони щораз бiльше вороже, непримирливе становище супроти змагань украiнського народу до самостiйного життя. І коли польський соцiально-демократичний публiцист Гекер у кракiвськiм «Naprzod-i» в посмертнiй статтi про Франка пiдносить, що Франко в соцiалiстичнiм катехизмi з 1878 р. «став на становищi незалежности Польщi», – то дух Франка мiг би йому вiдповiсти з-за могили: «Так, я був за вiльною Польщею, але ви, польськi соцiалiсти, моi товаришi по iдеi й працi, зрадили мене й хочете, щоб Украiна була невiльницею вашоi вiльноi Польщi!»

Про полiтично-суспiльнi погляди Франка вже сказано, що вiн у своiм соцiалiзмi був еклектиком. Не належав вiн до нiякоi соцiалiстичноi школи, анi не витворив своеi власноi доктрини, тiльки робив вибiр з рiжних соцiалiстичних доктрин. Ще найбiльше пiдходив би вiн до тих напрямкiв у соцiалiзмi, якi пiд окликом протесту проти односторонностi марксизму виявилися як «ревiзiонiзм» у Нiмеччинi, «реформiзм» в Англii i т. iн. Пiд кiнець своеi полiтичноi дiяльностi своею участю в заснуванню нацiонально-демократичноi партii зазначив вiн, що не стiльки прикладае ваги до форми суспiльного устрою в будучностi, скiльки до змагань до полiтично-суспiльних реформ у межах сучасноi можливостi.

В iсторii украiнськоi культури в Галичинi Франкови належиться перше мiсце яко борцевi за волю думки проти церковного авторитету в духовiм розвитку нацii.

У процесi витворювання свiдомостi едностi украiнськоi нацii Франко займае визначне мiсце не тiльки яко великий талант, творчiсть якого стала духовим добром цiлоi Украiни, але також яко свiдомий пропагатор едностi окремих частей Украiни для спiльноi працi. Вплив Драгоманова на його галицьких однодумцiв зазначився i тут корисно. Вже сама особа Драгоманова була неначе символом едностi росiйськоi й австрiйськоi Украiни; Драгоманiв старався також, щоб дiйснi зв’язки мiж його однодумцями по обидва боки кордону вдержувалися й мiцнiли. Ми бачили, як Франко особисто iздить до Киева, щоб зорганiзувати видавництво журнала, як за грошi киiвських Украiнцiв видае в Галичинi рiчи, якi не могли б тодi знайти мiсця в iнших украiнських видавництвах у Галичинi, як «Народ» також користуеться помiччю росiйських Украiнцiв. Почуття едностi украiнськоi нацii знаходить вислiв i в поетичнiй творчостi Франка. Мiж його патрiотичними вiршами знаходимо вiрш «Розвивайся, ти високий дубе», написаний 17 марта 1883 р., якого початковi строфи звучать:

«Розвивайся, ти високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута вiковii,
Прокинуться люде.

Розпадуться пута вiковii,
Тяжкii кайдани,
Непобiджена злими ворогами
Украiна встане.

Встане славна мати Украiна
Щаслива i вiльна —
Вiд Кубанi аж до Сяну рiчки
Одна, нероздiльна».

«Вiльна, вiд Кубанi аж до Сяну-рiчки одна, нероздiльна Украiна» – се не тiльки поезiя, се вже ясне означення полiтичних границь й iдеалу полiтичноi незалежностi украiнського народу.

Інший патрiотичний вiрш Франка: «Не пора, не пора, не пора Москалеви й Ляхови служить» став одною з украiнських нацiональних пiсень.

Громадянськi заслуги Франка не вичерпуються його безпосередньою громадянською дiяльнiстю; вiн в усiх областях своеi дiяльностi був громадянином, стараючися красою й силою свого слова збудити громадянськi почування, запалити до громадянськоi працi. Не в тiм тiльки його великiсть яко громадянина, що вiн проповiдував означенi громадянськi iдеали, – се роблять також iншi, – але в тiм, що вiн вiддав для сеi проповiдi свiй великий письменницький талант, ту велику силу й красу слова, яка чаруе серця й уми. В сiм саме лежить велике громадянське значiння красного письменства та його великих мистцiв – таких, яким був також Франко.

Коли б дiяльнiсть Франка розложити на складовi части й оцiнювати кожду часть зокрема, – то кожда з них вистала б, щоб ii творця признати великою людиною. Уявiм собi Франка тiльки яко поета, або як автора оповiдань i повiстей, або яко дослiдника украiнськоi народньоi словесностi й украiнського письменства, або яко громадянського дiяча й публiциста, – в кождiй з сих областей перейшов би вiн до iсторii як найвизначнiший або один з найвизначнiших людей свого часу.

Коли ж вiзьмемо на увагу, що все те творить образ дiяльностi одноi людини, то смiло можемо назвати Франка найбiльшим з сучасних синiв Украiни, виiмковим явищем всесторонньоi сили людського духа, постаттю, що навiки яснiтиме в iсторii нашого розвитку величчю й безсмертнiстю своiх дiл, якi будуть невичерпаним джерелом духових вартостей для грядущих i грядущих поколiнь украiнського народу.



    Михайло Лозинський[1 - Народився 30.06.1880 р. у с. Бабине на Станiславiвщинi. Закiнчив Вiденський унiверситет (1912), працював юристом, був активним дiячем Русько-украiнськоi радикальноi партii. Тривалий час спiвпрацював з часописами «Дiло», «Гасло», «Громадська думка», «Рада», «ЛНВ», де опублiкував багато статей на полiтичнi та лiтературнi теми, а також перекладiв. Поезii публiкував у альманахах «Багаття» й «Нова Рада». Окремо вийшла збiрка «Любовтуга» (1901).У 1918—1919 М. Лозинський був секретарем закордонних справ уряду ЗУНР. З 1921-го до 1927 р. обiймав посаду професора мiжнародного права Украiнського вiльного унiверситету у Празi. У 1927 р. переiхав до Харкова, завiдував кафедрою права Інституту народного господарства.Написав пiдручник «Мiжнародне право», опублiкував кiлька брошур i статей, присвячених становищу в Захiднiй Украiнi та мiжнародним проблемам. Друкував публiцистику у «Червоному шляху». У 1930—1933 рр. працював професором Інституту радянського будiвництва та права.21.03.1933 р. його арештували, звинувативши в участi в «Украiнськоi вiйськовоi органiзацii». 23.09. М. Лозинського засудили на 10 рокiв таборiв. Покарання вiдбував на Соловках. 9.10.1937 р. його засудили до страти. 3.11.1937 р. вiн був страчений в урочищi Сандармох у Карелii. Також були страченi усi його три сини.Стаття публiкувалася у «Вiстнику Союза визволення Украiни» (01.07.1917).]




АВСТРІЙСЬКИЙ СПАДОК





ЗАДУШНІ ДНІ У ЛЬВОВІ 1848 р


Саме сьогоднi (1 падолиста 1888) минае 40 лiт вiд пам’ятного бомбардування Львова. Не давнiй час, а все-таки тодiшнi подii так неподiбнi до того, що бачимо тепер, що, справдi, iнодi вiрити не хочеться. Не забуваймо, що задушнi днi у Львовi 1848 р. важна та фатальна дата в iсторii Галичини. Бомбардування Львова i спричинена ним побiда реакцii були першою й остатньою рiшучою побiдою нiвеляторського централiзму над самостiйним розвоем Галичини. Система Меттернiха, що перед тим, до марта 1848 р. налягла була на Галичину та цiлу Австрiю, мов густа мряка, по грiзних бурях наполеонiвських вiйн, була подекуди елементарним нещастям, а не побiдою. Те, що настало по остатнiм днi жовтня та першiм падолиста 1848 р., мало зовсiм iнший характер. Користаючи хоч би з позорiв опору, централiзм нагрянув i з окликом «Vae victis!» систематично ламав вiдразу виднi паростi, що розвинулися були в часi пам’ятноi «весни народiв», а дедалi йшов усе глибше, добирався до корiння, до серць i умiв. Те, що сьогоднi в нас шириться пiд сумними назвами сервiлiзму, браку цивiльноi вiдваги, трусливостi, благородноi денунцiацii i т. п., все те в значнiй частi плоди та наслiдки побiди, вiднесеноi 1 падолиста 1848 р. генералом Гаммерштайном над Львовом.

Мають те до себе побiди брутальноi сили, що зразу родять обурення та завзяття, потiм сум i зневiру, а пiзнiше, як iржа, перегризають слабшi уми до шпiку костей, перетравлюють iх кров i нерви, перемiняють iх людську сутнiсть. Що спочатку не одному видавалося актом сумноi та осоружноi конечностi, хвилевим схиленням карку перед хуртовиною, з якою годi боротися, з часом робиться привичкою, принципом, точкою виходу цiлоi приватноi та публiчноi полiтики. Сим способом ми дожили до таких явищ, що люди, якi перед 40 роками в’iздили до Львова в трiумфi, тягненi або несенi через молодiж, зi свiжими знаками ланцюгiв Шпiльберга та Куфштайна на руках i ногах, – тi самi люди тепер числяться до провiдникiв «пожарноi сторожi», що своею головною метою ставить гасити дух свободи; що люди, якi перед 40 роками стояли на чолi самостiйного руху та пiдписували своi iмена пiд прокламацiями, що починалися вiд слiв: «Wolnosc! Rоwnosc! Braterstwo!» – сьогоднi, мов тi похиленi воли в ярмi, ступають скромно пiд окликом: «Przy tobie, Panie, stoimy i stac chcemy!», розбиваються за конфесiйними школами i признають корчму нацiональними святощами, на якi шарпатися можуть тiльки безбожники, гайдамаки та тромтадрати.

Тому думаю, що трохи докладнiше представлення тоi сумноi подii, крiм чисто iсторичного iнтересу, не позбавлене буде також iнтересу сучасного, як причинок до характеристики людей та полiтичних течiй, яких вплив у теперiшнiй хвилi не лише не належить до минувшини, але навпаки, здаеться чимраз дужчае.

Аби зрозумiти причини та значення кривавоi катастрофи в задушний день 1848 р., треба хоч побiжно кинути оком на всю iсторiю того року, особливо на тi ii хвилi, що шумiли та ломалися в нашiм краю.

Страшна катастрофа 1846 р. порушила до глибини галицьку суспiльнiсть, та не пригнобила ii духу. Не було спокою в Галичинi анi в р. 1846, пiсля рiзнi, анi в р. 1847, коли день страчення Вiсньовського та Капусцiнського у Львовi мало що не стався днем кривавоi демонстрацii та розливу кровi на львiвському бруку. Незадоволення та якесь глухе дожидання кипiло в умах i не давало iм завмирати.

Тому не диво, що «мартова буря» 1848 р., скоро тiльки зiрвалася у Вiднi, зараз майже зi скорiстю електричного току перебiгла до Галичини i викликала вуличнi демонстрацii 19, 20 i 21 марта, повнi нечуваного в iсторii Львова запалу. Здавалося наразi, що вся Галичина в тiй хвилi розпалася на два противнi собi та ворожi табори; в однiм таборi був увесь народ без рiзницi станiв та вiросповiдань, скуплений пiд гаслом: свобода, рiвнiсть i братерство, а в другiм були креатури Меттернiха, або, як тодi говорено: реакцiя, бюрократiя та камарилья. Здавалося також у першiй хвилi, що той другий табiр на всiх точках поражений i погромлений впливом революцii i незабаром мусить розпастися та щезнути безслiдно.

Тим часом тi погляди вже по перших днях упоення показалися злудними. Народний табiр зовсiм не був такий одностайний та однодушний, як се здавалося в першiй хвилi. Поперед усього саме мiщанство львiвське, що в тих рухах на позiр брало дуже живу участь, далеке було вiд того розумiння справи, яке мали проводирi руху, а особливо вiд охоти боротися за свободу або хоч би тiльки смiло та мужньо боронити того, що вибороли вже iншi. Добру iлюстрацiю поглядiв того мiщанства, а особливо заможноi, «реальностевоi» його частi, тобто властителiв домiв та грунтiв, дають безiменнi записки одного мiщанина, списанi на великiм аркушi паперу i перехованi в бiблiотецi iм. Оссолiнських (рукоп., ч. 2439), iз якого подаю тут важнiшi уступи в перекладi.

«У вiвторок 21 марта 1848. Вiд самого ранку студенти та голота зiбралися в числi коло 500 осiб i по шiсть у рядi парами ходили по вулицях, викрикуючи: «Wiwat, niech zyje Polska!» Коло 10 год. зiбралися всi у губернатора i станули перед палатою, голосно домагаючися оружжя, аби видано його академiкам та технiкам. Коло 4 год. збiглися студенти та голота перед магiстрат i кричали перед одвахом (будинком головноi мiсцевоi вiйськовоi коменди, «Hauptwache»), аби вiйсько носило бiлi кокарди, так як ми всi, i аби вiйсько присягло iм на вiрнiсть, або нехай зложать оружжя i вiддадуть iм. У тiй хвилi вiйсько обступило середмiстя вiд дерев’яноi торговицi коло Валiв, перед домiнiканську дзвiницю, коло арсеналу, просто коло другого обiк жидiвськоi школи, коло Стадiона (губернаторськоi палати) просто як фаерпiкета (будинок огневоi сторожi) аж до плацкоменди, вниз коло Бернардинiв аж до площi Фердiнанда (тепер Марiяцькоi), а потiм аж до театру Скарбка, де був кiнець. Перед одвахом станули гусари (на конях) i пiхота фронтом, а та голота з оружжям до 200 карабiнiв у порядку ходили по ринку. Нарештi тi студенти, коли побачили вiйсько, зупинилися, а канонiри поздiймали дашки з гармат при одваху, i намiрили до вулицi. Тодi в ринку зробився великий перестрах, так що всi склепи позамикано i серед народу зробилося велике замiшання. Комiсар полiцii Гiршберг потиху в унiформi ходив тайком по мiстi i пошепки просив людей, аби замикали склепи та не випускали домашнiх. Так воно й сталося, i аж до 8 год. вечором доми та каменицi були позамиканi. Якийсь Бiлiнський приступив до гармати i лiг на нiй, але iншi взяли його, i вiн пiшов iз ними. На другий день о 7 год. рано його взяли до полiцii».

«Дня 22 марта. Добжанський одурiв i його взяли з дороги. Того дня була варта, академiки стояли з оружжям при школi (унiверситетi), i прилiплювали картки по мiстi, аби господарi, майстри та родичi не випускали нiкого з домiв, аби не було збiговища».

Як бачимо, з тих записок можна вичитати, що хто хоче, тiльки не симпатiю до вуличних розрухiв, анi розумiння iх значення. Цiкаве тут також те, що вiйськова тактика вже в мартi була така сама, як пiзнiше в жовтнi, а становище вiйська, що облягало середмiстя в часi бомбардування, було таке саме, яке в своiй записцi подав «славетний» львiвський мiщанин.

Та се був тiльки початок. Кождий день приносив новi роздвоення в таборi «народовiм»; кожде нове питання, що виринало в тiй повенi змiн, родило рiзнi погляди, зачiпало суперечнi iнтереси. Перша кiсть незгоди, се було питання знесення панщини та увiльнення мужикiв, питання, агiтоване в Галичинi ще вiд р. 1833, а на перший план висунене в початку нещасливого р. 1846. Демократи-теоретики, свiтлiше мiщанство та часть земельних властителiв були за негайне увiльнення люду та за дарування панщини. В тiм дусi розпочала агiтацiю свiжо зав’язана Rada Narodowa. Та значна часть шляхти нерадо дивилася на сей «вибрик доктринерства», або була йому зовсiм противна. Обiжники Rady Narodowej, де-не-де виконуванi, паралiзували органи губернiальнi, а тим часом сам уряд постарався перебiгти полякiв i знiс панщину, а через те позискав для себе селянство, та зате розбудив величезний галас не лише серед шляхти, але також серед мiських елементiв демократичних. Шляхта обурилася на те, як смiв хтось шарпнутися на приватну власнiсть, якою, на ii погляд, була панщина, а демократи в тiм актi вiрним iнстинктом вiдчули перший сигнал реакцii. Спосiб знесення панщини через уряд треба вважати фактом дуже важним у iсторii нашого краю, що мав рiшучий вплив на всю дальшу iсторiю того року, а в дальшiй лiнii на весь розвiй галицьких вiдносин аж до нашого часу. Пiд впливом того факту шляхта, поквасившися трохи, в значнiй частi хилилася на сторону уряду в своiй органiзацii «Ziemianstwo», вiд сильного уряду ждучи охорони перед мужиками, якi декуди (в Цуциловi, Гусаковi й iнших мiсцях) допускалися вибрикiв проти панiв, а далi надiючися сплати за панщину та корисного полагодження справ сервiтутових, пропiнацiйних i т. п., а не раз покликаючи помiч того уряду проти елементiв демократичних та революцiйних, що на погляд шляхти грозили пiдкопанням усякого суспiльного порядку та викликанням великоi вiйни.

Пiд впливом того факту демократи та прихильники живiшого руху (емiгранти, що громадами прибували до Галичини з Францii, Італii та Бельгii) почали посуватися чимраз далi налiво та будувати всякi можливi шанцi проти погроз реакцii. Такими шанцями були органiзацii Rad Narodowych у Львовi та по iнших мiстах, були гвардii народовi, для яких домагалися оружжя i для яких при опорi уряду поляки старалися дiстати оружжя аж iз Францii, було, нарештi, явне нав’язання зносин iз збунтованими уграми, якi мусили допровадити дiло до крайностi i викликати неминучий вибух повстання.

У додатку до тих змагань виринула справа руська. Виринула з джерел природних правом iсторичноi конечностi, але коли в тiй завiрюсi натрапила на опiр iз боку полякiв, навiть таких свiтлих, як Август Бельовський (гл. його статтi в «Dzienniku Narodowym»), i коли притiм огорнула головно людовi маси та духовенство, тiсно зв’язане з ними, то не диво, що природним ходом подiй оперлася також о уряд проти полякiв, так само проти шляхти (з суспiльно-полiтичних причин), як i проти демократiв та доктринерiв (головно з нацiональних причин). Особливо руськi гвардii народнi, що почали творитися в серпнi за почином Івана Борисикевича[2 - Знаю се з розмови з ним самим. У т. СХІ Записок Наукового товариства iм. Шевченка (р. 1913, кн. 1) подав І. Кревецький основну працю «Проби органiзування руських нацiональних гвардiй у Галичинi 1848—1849». Наведу там статтю «Зорi Галицькоi» пiд заголовком «Про народну гвардiю або сторожу» (ч. 20, iз дня 26 вересня), а також надруковану у ч. 21 вiдозву про ту саму справу треба признати писанням Борисикевича.], а далi з’iзд руських учених, що вiдбувся у Львовi в жовтнi та в очах полякiв був грiзною та небезпечною демонстрацiею проти iх змагань, рiшуче вплинули на доведення вiдносин крайових до крайнього напруження та на приспiшення катастрофи.

Киньмо оком на стан партiй та напрямiв у переддень катастрофи, бо се поможе нам зрозумiти ii. Центральний уряд був у значнiй мiрi здезорганiзований та безвладний, маючи проти себе майже всю iнтелiгентну суспiльнiсть. Одинокою його пiдпорою було вiйсько та селянство, яке скрiзь, у Схiднiй та Захiднiй Галичинi, явно виступало проти сторонникiв руху та само добровiльно ставило варти по дорогах, вiдбувало наради та висилало петицii до вiденського сойму за подiлом Галичини та в справах сервiтутових. Вiйсько було до крайностi роздразнене ненастанним поготов’ям; те роздразнення збiльшав раз у раз неможливий тон преси та щоденний вид рухiв гвардiй народових. Не минав майже анi один день, у якiм би десь не прийшло до стичок та бiйки наслiдком провокацiй чи то з одного, чи з другого боку. У Львовi тим часом у таборi народовiм кипiла боротьба партiй. Rada Narodowa, що вiдiграла таку важну роль в мартових днях, у вереснi та жовтнi вже втратила свiй переважний вплив, i мала його тим менше, чим завзятiше хотiла грати роль диктатора або якогось конвенту нацiонального в краю. Вона хотiла бути головним органом «полiтики польсько-угорськоi», се значить змагання, що йшло до повстання проти Австрii в злуцi з уграми. Один iз президентiв тоi ради Дзержковський та ii член адвокат Дунецький були висланi на чолi численноi депутацii на Угорщину, аби оглянути терен i заключити умови. На жаль, одначе, дiяльнiсть у самiм нутрi ради народовоi не дописувала. Дня 18 жовтня розв’язався комiтет, вибраний нею для запомагання емiгрантiв, що вертали з заграницi. Сей комiтет, зложений iз 26 членiв та такого ж числа заступникiв, не вважаючи на щедро напливаючi складки та майже силою збиранi по провiнцii податки, лишив 1000 ринських довгу. Се був великий скандал. Не меншим скандалом було те, що Rada Narodowa погребла важну та жизненну думку домашнього конгресу, в якiм мали взяти участь усi стани, всi корпорацii, всi редакцii, товариства i т. iн. Проект того з’iзду вийшов був вiд людей умiркованих, хоч i не сервiлiстiв, якi бажали не революцii quand meme[3 - Все ще (фр.).], але тiльки суспiльноi реформи.

Бачачи неможнiсть спiльного дiлання з Радою Народовою, тi елементи, «прихильники iдеi про всевладнiсть люду, демократи, радикали та всякого роду соцiалiсти», як самi вони називали себе, згуртувалися коло «Gazety Powszechnej», перемiненоi пiзнiше на «Postep», якоi видавцями були Кароль Вiдман, Євгенiй Хшонстовський, Ян Захарiясевич i Генрик Сухецький[4 - Перший i останнiй iз них були урядниками львiвського магiстрату. Євг. Хшонстовський був дiдичем у Захiднiй Галичинi i потерпiв довголiтне ув’язнення в Куфштайнi за участь у демократично-революцiйних конспiрацiях 1830-х рр. Сухецький погиб у львiвськiм ратушi в часi його пожежi наслiдком бомбардування.]. Той часопис, який треба зачислити до найлiпше редагованих галицьких видавництв, зробився незабаром органом видiлу мiського, що зав’язався дня 9 жовтня, далi органом головноi коменди гвардii народовоi. Вiн був противний союзовi з уграми, гаряче промовляв за розумне i справедливе трактування справи руськоi, за скликанням домового конгресу, для якого виставлено ось яку програму, досi не позбавлену життевого iнтересу. Конгрес мав обдумати способи до заспокоення ось яких крайових потреб: 1) устрою громад на основах чисто народних, свобiдних та демократичних; 2) регуляцii вiдносин колишнiх пiдданих, служебностей церковних та домiнiкальних на основах, прийнятих соймом державним i при помочi мiсцевих комiсiй; 3) нацiонального виховання; 4) розширення прав гвардii народовоi; 5) реорганiзацii всiх нижчих i вищих урядiв; 6) гарантii за торгiвлю крайовими виробами; 7) заведення нових судiв; 8) розширення статуту товариства кредитового земельного на всi селянськi грунтовi гiпотеки, отже, також на грунти рустикальнi; 9) вiддiлення адмiнiстрацii полiтичноi та фiнансовоi Галичини вiд цiлостi держави, аби наш край не був визискуваний для iнтересiв, що лежать поза його iнтересами та добром, i був метою сам для себе; 10) поеднання релiгiйних обрядiв, реформи iнституцiй духовних та церковних, вiдлучення церкви вiд держави, надання всiх прав громадянства священикам та по знесенню десятин, месового[5 - Податок за вiдправу меси.] i т. iн. забезпечення iм удержання з iнших джерел, i нарештi 11) скликання сойму крайового на якнайширшiй основi виборчiй, а власне такiй, аби на кождих 25 тисяч громадян припадав один посол».

Я навiв дослiвно сю програму раз тому, аби показати, що й посеред загальноi гарячки тодi дехто думав тверезо та глядiв ясно й далеко в будучину, а по-друге, тому, аби тим виразнiше вiдтiнити той, справдi трагiчний, бiк тодiшнiх подiй, що реакцiя, поборюючи революцiйнi змагання, в самiй речi нанесла також смертельний удар умiркованим елементам, знищила зав’язки легальноi, конституцiйноi працi.

Тим часом i в лонi мiського видiлу почали звiльна перемагати елементи революцiйнi, може, пiд впливом чимраз незноснiших вiдносин у краю та чимраз гарячiших вiдомостей iз Вiдня.

Дня 25 жовтня видiл мiський шле адрес «збунтованому» Вiдневi, а рiвночасно Rada Narodowa ухвалюе адрес до вiденського сойму, аби видержав на своiм становищi австрiйськоi конституанти.

Дня 27 жовтня приiхав новоiменований губернатор Галичини Вацлав Залеський i привiз командантовi львiвськоi гвардii народовоi Вибрановському цiсарський патент, яким iменовано його генерал-майором i начальним командантом гвардii народовоi в цiлiм краю. Була, отже, хоч би лиш de titulo формальна крайова армiя з центральною одностайною командою.

Дня 28 жовтня читаемо в «Gazecie Powszechnej» вiдозву: «Органiзуймося вiдповiдно до остатнiх теперiшнiх революцiйних здобуткiв, а в хвилi забурень суспiльних нехай усе буде нам провiдна одна спiльна думка – демократична Польща! «Ex ungue leonem!»[6 - Видно птаха за польотом (лат.).] – iз сього уступу хто ж не пiзнае авторiв повстання 1846 р., членiв «демократичноi централiзацii» в Версалi та Парижi, або «централiв», як iх iдко називае Вибрановський? Очевидно, й видiл мiський не мiг опертися iх впливовi, так як не оперлися iм поодинокi легii гвардii народовоi, а особливо найiнтелiгентнiша та найрухливiша легiя академiчна.

Нарештi дня 30 жовтня в остатнiм числi «Gazety Powszechnej» читаемо ось що: «Повiдомлення. Головний видiл мiста Львова визначив iз-помiж себе комiсiю безпеки та публiчного порядку, що мае пiд собою гвардiю народову. Задача сеi комiсii дбати про безпеку та порядок публiчний i вживати для сього всiх вiдповiдних способiв. Члени сеi комiсii для вiдрiзнення в разi потреби будуть носити як зверхню вiдзнаку бiлу стяжку з кокардою на накриттi голови, та карту легiтимацiйну. Кождий мешканець Львова, постiйний чи часовий, мае бути послушний тiй комiсii або ii поодиноким членам i поступати вiдповiдно до ii постанов». Як бачимо, се було уставлення свого роду диктатури, революцiйного «comite du salut public» – на жаль, остання постанова мiського видiлу.

Аби не розводитися занадто довго, не входжу тут у подробицi катастрофи, вiдомi зрештою досить докладно зi споминiв Вибрановського, з iсторii Гельферта та з численних споминiв, помiщуваних вiд часу до часу в рiзних галицьких часописах. Пригадаю тут тiльки головнi факти.

Дня 1 падолиста о год. 6 вечером два артилеристи порубали на площi Фердiнанда, а тепер Марiяцькiй, гвардисту народового кравця Навроцького так сильно, що той iще тоi самоi ночi вмер. Постала сильна тривога мiж люднiстю на вiсть, що вояки мордують гвардистiв. По вулицях заторохтiли барабани, взиваючи гвардiю до зброi. Се дало привiд ген. Гаммерштайновi до припущення, що давно ожидане повстання вибухло. Вiд касарнi артилерii залунали три гарматнi вистрiли, алярмуючи рiвночасно вiйсько й люднiсть. Купи народу спiшать до ринку, вiйсько обступае середмiстя, гренадери виходять iз головного одваху в ратушi.

По площах заточують гармати, намiренi на устя головних вулиць. Кiлька iх уставлено перед каменицею генеральноi команди бiля рогу бернардинськоi дзвiницi, iншi – на площi, перед готелем Жоржа, гирлами зверненi в вулицю Театральну, при якiй стояли: унiверситет, де тепер руський Народний Дiм, зал редутовий старого театру, де тепер площа Castrum, у якiй вiдбувалися засiдання Rady Narodowej i т. iн. Зайнята вiйськом военна позицiя мусила довести до вибуху, не вважаючи на всi мировi зусилля ген. Вибрановського та представникiв мiщанства. Якийсь ремiсницький хлопець, iдучи з дрючком на плечах поперед одвахом, спровокував вiйськову сторожу i стався причиною перших вистрiлiв iз ручного оружжя. Першi вистрiли впали вiд воякiв i були гаслом, по якiм народ кинувся будувати барикади. Протягом ночi iх збудовано кiлька. Одна замикала доступ до ринку вiд вул. Галицькоi, друга перетинала вул. Театральну коло костьолу езуiтiв, третя була в вул. Домiнiканськiй, iншi в вул. Кракiвськiй, Вiрменськiй, Собеського й iн. Барикади, крiм одноi при костьолi езуiтiв, були нужденнi та крухi.

Цiлу нiч тяглися переговори мiж Гаммерштайном i Вибрановським. Гаммерштайн не хотiв вiдкликати вiйська з зайнятих становищ. Вибрановський доказував, що становище вiйська супроти розбурхання люду грозить найбiльшою небезпекою. Нарештi стануло на тiм, що барикади мала люднiсть розiбрати, а вiйсько, не покидаючи своiх становищ, мало отворити люки i пропустити гвардiю, аби розiйшлася з ринку. Що такий вiдворот не мiг вiдбутися без випадку, се було бiльше нiж правдоподiбне. Чи гвардисти вiдгрожувалися вiйську, чи вояки першi зневажили гвардистiв, досить, що в рiзних мiсцях прийшло до галасiв, поки нарештi пiд час одноi такоi авантури хтось не вистрiлив до воякiв. На той вистрiл вiйсько вiдповiло цiлою сальвою. Тодi народ i гвардiя кинулися знов будувати барикади. Ще хвилю здужали репрезентанти мiщанства вiдтягти вибух, аж коли коло год. 10 рано з вiкон домiнiканського монастиря впали два вистрiли на артилерiю, вiйсько сипнуло на мiсто градом куль, а уставлена на Високiм Замку батарея почала валити ракетами та гранатами в ратуш, театр i унiверситет. Аж о год. 12 Гаммерштайн на просьбу самого губернатора велiв заперестати бомбардування i подиктував мiсту вiдому капiтуляцiю, якоi головнi точки були: очищення гвардii з пiдозрених елементiв, зложення оружжя, взятого з арсеналу в мартi, i видалення всiх емiгрантiв.

Бомбардування було страшним нещастям для Львова. Згорiли ратуш разом iз судовою регiстратурою та частю бухгалтерii, далi театр iз редутовим залом, будинок головноi школи, технiка з музеями та збiрками науковими, унiверситет зi збiркою моделiв, кабiнетами зоологiчним, анатомiчним, ботанiчним та бiблiотекою з 40 000 томiв книжок i рукописiв, мiж якими була збiрка старих документiв iз монастиря Тинця та цiнна бiблiотека Гареллi, а надто 15 приватних домiв. Страту оцiнено на мiльйон ринських. Страту в людях обчислила секцiя санiтарна Львiвського магiстрату на 55 осiб убитих або таких, що померли вiд ран, i 75 ранених. Вiйсько числило 3 вбитих i 13 ранених, утiм числi також один офiцер нiмецького полку (Deutschmeister). Цiкава рiч, що Вiдень i Галичина помiнялися своiми дiтьми при кривавiм дiлi нищення свободи: у Вiднi визначився галицький полк Парма, зложений майже з самих русинiв, а у Львовi полк Дойчмайстер, зложений майже з самих вiденських нiмцiв.




ЛУК’ЯН КОБИЛИЦЯ



Епiзод iз iсторii Гуцульщини в першiй половинi XIX в., написав д-р Іван Франко


І

«Весна народiв», як називають iнодi 1848 рiк, була досить бурлива та неспокiйна. В нiй не лише сходило те, що посiяно в попереднiх часах важкого гнiту, але й сiяно з гарячковим поспiхом багато таких зерен, що мали посходити аж геть пiзнiше. В Австрii, щодо марта 1848 р. дрiмала, мов замерзлий ставок, пiд корою бюрократичного германiзму, нараз розбурхалися хвилi нацiональних i соцiальних суперечностей; де досi чути було лише муркотання доносiв, розпоряджень та патентiв або острi поклики про «beschr?nken Unterthanenverstand»[7 - Обмеження пiдлеглого стану (нiм.).], а що найбiльше скромнi запитання лiбералiв «Darf ich so frei sein, frei zu sein?»[8 - Чи смiю я бути таким вiльним, щоб бути вiльним? (Нiм.)], тепер залунали гучнi окрики: конституцiя, вiльнiсть друку, народна гвардiя, iсторичнi права народностей, а за ними пiшли й iншi: проч з панщиною, проч з езуiтами, проч з привiлеями верстов i нацiональностей, автономiя, федералiзм i соцiалiзм. Усе те мiшалося та переплiталося, перескакувало вiд окликiв всесвiтньоi любовi та братерства моментально до проявiв дикоi расовоi та класовоi ненавистi, вiд шумних заяв про свободу й рiвноправнiсть до чинних нападiв на тих, хто думав iнакше, до тихих доносiв та прилюдного обкидування болотом. Імпортованi з заходу лiберальнi та радикальнi iдеi дивовижно ламалися та карикатурувалися на нашiм нерiвнiм грунтi, мiшалися з домашнiми традицiями панщизняноi доби, викликали появи незвичайнi, часто комiчнi, частiше трагiчнi, в усякiм разi iнтереснi, як усi появи розховстаноi людськоi природи, що, вирвавшися з тiсних рамок перестарiлого ладу, шукае нового русла, новоi рiвноваги суспiльних елементiв.

Серед тоi хуртовини незвичайних появ заслугуе на пильну увагу епiзод, якого видовищем був благословенний закуток нашого краю, заселений гуцулами, околиця над рiками Черемошем та Путилiвкою, в колишнiм Русько-Кимполунзькiм околi, в теперiшнiм Вижницькiм повiтi на Буковинi. Героем того епiзоду був гуцул Лук’ян Кобилиця, простий, неписьменний селянин, що завдяки незвичайним обставинам бурливих рокiв зайняв деяке мiсце в iсторii того часу i звернув на себе увагу нiмецьких i слов’янських iсторикiв. У 1848—1849 рр. звiстки про нього друкуються в польських, руських та нiмецьких газетах; в новiших часах йому присвятили бiльш або менше докладнi студii Вурцбах у своiм «Бiографiчнiм лексиконi», Гельферт у своiй «Історii Австрii», Кайндль у своiх студiях про Буковину, проф. Смаль-Стоцький у своiй «Буковинськiй Русi» та проф. О. Колесса. Та не досить сього: сам гуцульський народ звеличав його пам’ять у пiснях i не забув його iменi й досi, нав’язавши до нього рiзнi легенди, а талановитий буковинський поет Федькович звеличав його пам’ять у поемцi, яка у часi ii написання видалася так смiлою й революцiйною, що ii бiльше як 20 лiт не смiли не то друкувати, але навiть переписувати, так що вона дiйшла до нас лиш у однiй, припадково захованiй копii.

Отся Федьковичева поема, якоi одиноку копiю я вiднайшов 1878 р., уперве звернула мою увагу на особу Кобилицi. В рр. 1882—1883, пробуваючи у Вiкнi в домi д. В. Федоровича й збираючи матерiали для життепису його батька Івана Федоровича, я знайшов у тамошнiм архiвi деякi причинки, а з уст д. В. Федоровича й його матерi Каролiни Федоровичевоi я чув те, що оповiдав про Кобилицю покiйний Іван Федорович. Пiзнiше я почав через знайомих добиватися докладнiших i повнiших звiсток i, дякуючи ласкавiй увазi д-ра Теофiла Окуневського, одержав у р. 1885 iнтереснi спомини про Кобилицю, списанi священиком села Ферескулi над Черемошем, покiйним о. Бiлинкевичем, на основi оповiдань старих гуцулiв, священикiв, урядникiв i т. iн., що знали добре тi подii. Пiзнiше, бувши 1898 р. у Довгополi над Черемошем, я чув також дещо про Кобилицю вiд тамошнього 72-лiтнього гуцула Осьвiцинського. Матерiали з усноi людовоi традицii зiбрали надто Купчанко, д-р Ол. Колесса та проф. Кайндль; в бiжучiм роцi зiбрав деякi новi матерiали д. Р. Заклинський, та сими новими матерiалами я не мiг покористуватися.

На основi тих друкованих i рукописних матерiалiв я й беруся змалювати той епiзод «бурливих лiт»; що мае в своiм осередку Лук’яна Кобилицю.


II

Лук’ян Кобилиця родився в перших роках XIX в. У р. 1848 йому було не бiльше 45 лiт. Вiн був родом iз села Плоскоi на Буковинi, в так званому Русько-Кимполунзькiм окрузi, недалеко мiсточка Путилова-Сторонця. Се був гуцул не зовсiм звичайний. Високий ростом, стрункий, вiн був бiлий на лицi, мав свiтле волосся, що густими кучерями спадало йому на плечi, i типове подовгасте лице з меланхолiйним виразом. Те лице, добродушне, та при тiм поважне, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Христа, як його звичайно малюють на iконах. Ся подiбнiсть впадала в очi рiзним людям, що знали Кобилицю; про неi в своiх оповiданнях завсiди згадував Ів. Федорович; незвичайний вираз його лиця пiдтвердив менi недавно також радник Т. Ревакович, який вiд свого тестя, бувшого мандатора Пiрожка, чув ось яке оповiдання: «Коли по утихомиренню гуцульського розруху 1843 р. арештували Кобилицю i привели до Путилова, пани домагалися вiд комiсарiв доконче, щоб Кобилицю прилюдно перед зiбраним народом покарати киями, надiючися, що се осоромлення пiдкопле його популярнiсть серед народу. Комiсари не були тому противнi й велiли привести Кобилицю. Але коли вiн вiйшов до канцелярii, то хоч i був зв’язаний, але вираз його лиця, його постава i його спокiйнi та розумнi вiдповiдi зробили таке враження, що комiсари не важилися диктувати йому таку соромну кару».

Федорович характеризував його так: «Усе задуманий i не скорий до розмови, Кобилиця в течiю загального розговору рiдко вкидав своi два-три слова, але тi слова все свiдчили про його розум, енергiю та скуплену думку. І загалом уся постава Кобилицi свiдчила про щось незвичайне: вiн подобав iнодi на якогось пророка, говорив уривано та загадково, а iнодi на чоловiка, що привик розказувати». При тiм, як подае о. Бiлинкевич, вiн був перший багатир на всi гори, мав багато худоби, коней, овець, молока, бджiл, меду, воску, убрань i всякого достатку. Його жiнка була гуцулка, замолоду перша красуня, та й пiзнiше, в бурливих роках, не стратила ще своеi принадностi, хоч трошки погрубшала. Вона походила iз славного та впливового серед гуцулiв роду Єрошок. Дiтей, наскiльки можна догадуватися, у них зовсiм не було, а бодай у нiяких писаних анi усних звiстках про них не знаходимо згадки.

Аби зрозумiти появу й дiяльнiсть Кобилицi, треба доконче кинути оком на тi соцiально-економiчнi вiдносини, серед яких вiн жив i яких розвiй винiс його на iсторичну арену. Село Плоска за панщизняних часiв належало до так званого Русько-Кимполунзького околу, до якого, крiм того, належали села Сергii, Сторонець-Путилiв, Тораки, Кисилицi, Дихтинець, Усте-Путилiв, Стебне, Довгополе, Конятин, Яблониця, Мариничi, Петрашi, Розтоки, Пiдзахарич i Межиброди. Тi села, захованi серед високих гiр, над рiками Черемошем i Путилiвкою, здавен-давна жили окремим життям, багато де в чому не подiбним до життя на долах i на пiдгiр’ю. Природнi обставини робили тутешнiх мешканцiв-гуцулiв переважно пастухамивiвчарями, стрiльцями та дереворубами; рiльництво займало лише дуже мале мiсце в iх господарствi. Вiд вiкiв вони не знали панщини, бо хоча лiси й полонини в горах були понадаванi панам, але тi пани в горах не жили, iнодi й у цiлiм своiм життi не показувалися туди i вдоволилися тим, що iх невiдомi пiдданi складали iм вiд часу до часу добровiльнi дарунки, якi з часом звичай перемiнив на постiйнi, але все-таки дуже невеличкi данини. Такий стан застае й затверджуе в XVII вiцi так званий хризов воеводи Константина Дуки з 28 вересня 1693 р.

Сей хризов признавав селянам на власнiсть грунти, викорчуванi ними власноручно з-пiд лiсу, з тим, одначе, застереженням, що такий властитель не смiв присвоювати собi грунту iншого пiдданого. За уживання тих грунтiв пiдданi платили панам чинш, багатшi по 2, середнi по 1,5, бiднiшi по 1 левовi, надто вiдкупували десятину сiна таксою по 2 паралi (3 крони) вiд сажня i давали десятину вiд збiжжя та данини зi здобуткiв стрiлецтва й рибальства. Панщини сей хризов не знае, про право вирубу не згадуе; земля й лiси в тих далеких та неприступних горах не мали в XVII в. нiякоi вартостi. Сей хризов i пiзнiше, за австрiйських часiв, не був законно скасований, хоча економiчнi вiдносини тим часом значно змiнилися, народу намножилось, землi управноi прибуло, лiси через сплавлювання дерева Черемошем набрали вартостi, по селах, навiть по гiрських селах Молдавсько-Кимполунзького околу per fas et nefas[9 - Всiма правдами й неправдами (лат.).] почали заводити панщину, а чиншi й данини щораз бiльше зростали. Не диво, що й у Русько-Кимполунзькiм околi добачаемо той сам процес: пани починають щораз бiльше обмежати волю пiдданих, рiзними способами витискаючи вiд них то новi данини, то служебностi. Дарунки, якi по давньому патрiархальному звичаю приносили селяни новому пану при його вступi в володiння маетнiстю, перемiняються на постiйнi данини. Загальне змагання йде до того, щоб обов’язки, нормованi досi традицiею або усними умовами, переносити на папiр. Укладаються угоди мiж панами й пiдданими нiбито для пам’ятi, але швидко показуеться, що тi угоди понакладали на селян такi тягарi, яких не знали iх батьки й дiди. Вже в 1803 р. жалуються громади Довгополе, Яблониця, Конятин i Спетки на свого дiдича Айваса, що домагаеться вiд них данин бринзою, сиром, повiсмами, овечими шкiрами i до того панщини. В тiм самiм роцi жалуються пiдданi iншого пана Джурджована на подiбнi здирства: новi процеси йдуть у рр. 1814, 1815 i 1825. Селяни домагаються переведення кризова Дуки, забезпечення iх у посiданнi грунтiв, лiсiв i лук. Пани вiдповiдають, що чинш пiдвищено тому, бо пiдданi не дають десятини, а данину овечу наложено за те, що селяни пасуть вiвцi на панських полонинах i рубають дрова в панських лiсах. Вироки судiв i оречення надвiрноi канцелярii в тих справах бували рiзнi, але виконання вирокiв усе полишано панам, якi в разi не корисних для себе вирокiв старалися замiсть iх виконання переводити новi «добровiльнi» угоди i тим викликали новi скарги пiдданих. Урядовi стало, нарештi, сього забагато, i декретом з 22 мая 1826 р. порiшено, що лиш такi угоди панiв з пiдданими мають правну стiйнiсть, якi не перечать хризововi Дуки або будуть добровiльно прийнятi пiдданими. Розумiеться, що й ся еластична постанова не зарадила лиховi. Пани все вмiли знайти собi серед селян поплечникiв, що були готовi за марну надгороду пiдписати iм таку угоду, якоi iм хотiлося; вмiли перед цiсарською комiсiею поставити не дiйсних вiдпоручникiв громади, а своiх заушникiв, умiли, де треба, пiдплатити комiсарiв, проволокти справу або попросту iгнорувати цiсарськi рiшення, руйнуючи та кривдячи непокiрних селян, а особливо громадських пленiпотентiв.

Та ось у р. 1838 iменовано старостою в Чернiвцях бувшого Станiславiвського старосту Казимира Мiльбахера, чоловiка, щиро прихильного селянам i ненависного шляхтi, яка не звала його iнакше, як кривим чортом[10 - Як дивилися на нього селяни в Станiславовi, характеризуе добре коломийка, уложена в усякiм разi перед 1838 роком кимсь iз iнтелiгентних русинiв, хоча в дусi народноi пiснi, i надрукована проф. Грушевським в «Записках», т. XVI, Miscellanea, стор. 5—6. Читаемо в нiй мiж iншим:Тепер у нас в Станiславi добре хлопом бути:Аби з хлопа шкiру дерли, того уж не чути.Всi патенти для пiдданих по домiнях гнили,Прийшов тому тут Мiльбахер – всi ся iх учили.Атамана ся не бою – що ми той котюга!Та я собi нинi газда, а пiп двiрський слуга.А окомон що ми зробит? Не смiе карати.Як я пiду до старости, буде вiн ся мати,Зараз скаже комiсарам протокул писати,А вiзум i репертум вiд Захира дати.Потiм пана вокомона замкнут на ратушу,Аби тамки ся научив, що й я маю душу.Далi вiрша називае Мiльбахера «хлопським татом», передаючи й тут дiйсне прозвище, яким селяни величали того незвичайного чоловiка.].

Роздивившися в вiдносинах[11 - Буковинськi дiдичi, розумiеться, радi були вважати Мiльбахера не лише злим чоловiком, але й круглим дурнем. Дивно, одначе, що й проф. Кайндль потроху прихиляеться до того погляду, твердячи, що Мiльбахерiв обiжник був виданий «можливо також, принаймнi частково, iз-за незнання справи». Се погляд зовсiм хибний. Мiльбахер дуже основно познайомився з фактичним станом буковинського селянства i його правними основами. Се ми надiемось доказати, публiкуючи меморiал, уложений Мiльбахеровим пiдвладним, тодi губернiальним концептовим практикантом Остерманом для оправдання Мiльбахерового циркуляра з 29 червня 1838 р.], Мiльбахер видав уже 29 червня 1838 р. пам’ятний циркуляр (ч. 12748), яким признав не важними всi угоди панiв з пiдданими, де накладався на селян обов’язок робити панщину, без огляду на те, чи тi угоди були затвердженi окружною властю, чи нi. Який переполох пiдняв сей циркуляр серед буковинськоi шляхти, видно ще в 1848 роцi в виданiм дiдичами пропам’ятнiм письмi. «В р. 1838, – читаемо там, – буковинським округом завiдував надвiрний радник Мiльбахер, чоловiк нерозсудний i дуже запальчивий. Уже в ту пору вiн без страху й докорiв сумлiння розвивав думку про катастрофу таку, як та, що в р. 1846 стряслась у Галичинi. Обiжником з 29 червня 1838 р. вiн толкував буковинський status quo по своiй уподобi та розумiнню i наказав з усiх амвон опублiкувати права дiдичiв, общипанi, з усiх бокiв. А коли до нього купами почали тиснутися селяни, вiн вияснював iм, що всi уложенi та окружною властю позатверджуванi панщизнянi угоди треба вважати не важними й не булими. І ось кинено iскру словом i письмом, i швидко все було обхоплене ярким полум’ям, а дiдичiв, що виступили з протестами проти сеi самовiльноi господарки урядникiв, бюрократiя окричала здирцями селян та безсердечними тиранами. Таким робом Буковина при загальнiм заколотi думок уже в р. 1838—39 була близька до такоi катастрофи, яка в 1846 р. трапилася в Галичинi. «Се не побiльшення, – говориться далi, – але сумна, загальнозвiсна правда, що в тiм часi дiдичi та посесори, загроженi в своiм iснуваннi, зневажуванi пiдданими словом i дiлом, висмiюванi та переслiдуванi начальником округу (себто Мiльбахером), умирали з гризоти, божеволiли або самi собi вiдбирали життя»[12 - Ueber den Ursprung und die Entwickelung des Unterthans-verh?ltnisses in der Bukоwina, eine Denkschrift. Czernowitz, 1848. стор. 43—45.].

Розумiеться, не всi пани брали собi так до серця се трагiчне положення; вони вислали як стiй зашкалення на Мiльбахера до губернii, яка обiжником з 22 цвiтня 1839 р. скасувала обiжник Мiльбахера i признала важнiсть «добровiльних», панам так любих угод. Та ще не досить було панам. Коли в вереснi 1839 р. брат цiсаря Фердинанда архiкнязь Франц Кароль був на Буковинi, дiдичi жалувалися перед ним на Мiльбахера а, осмiленi ласкавим послухом у нього, в мартi 1840 р. вислали депутацiю до цiсаря i добилися того, що найвищою постановою з дня 21 падолиста 1840 Мiльбахера перенесено до Львова.


ІІI

Розворушення, викликане тими подiями, довело до селянського бунту, що вибух у Путиловi 1843 р. Не бракувало й iнших, менше важних обставин, що причинилися до вибуху. Про Плоску знаемо, прим., що там фермент iшов iз того, що село було подiлене мiж двома властителями: половина належала до дiдича Ромашкана, а друга – до камери. «Мiсцева адмiнiстрацiя, – жалуються 1848 р. дiдичi, – остро дивилася на пальцi панам, але в камеральних добрах дивилася крiзь пальцi на всякi надужиття»; се треба розумiти так, що в камеральних добрах селянам було легше, i для того тi, що були пiдданими приватних осiб, прикрiше почували неоднаковiсть положення й бунтувалися. Особливо путилiвський дiдич Джурджован викликав супроти себе завзяту ненависть пiдданих своею жорстокiстю та притисками: ся ненависть лунае й досi в пiснях i оповiданнях народних, а 1843 р. була головним мотивом бунту. Селяни жалувалися, що iм забороняють рубати дрова навiть у iх власних лiсах, жалувалися на овечу данину, на високi чиншi, на данину бриндзою та на те, що пан силуе iх до панщини. Особливо за лiс iшла найзавзятiша сварка; се стверджують i досi захованi в пам’ятi спомини мiсцевих старих людей. В Путиловi збунтованi селяни допускалися збиткiв на папських побережниках; по одних оповiданнях обсмолювали iм волосся, по других – полапали iх, поналивали iм гарячоi смоли на голови, а руки порозпинали на патики i так iх пригнали з лiсу до пана та й кажуть: «Шосьте нам за вовкiв у лiс прислали? Нам вовкiв не потрiбно». На дiдичiв напав страх; до Чернiвець побiгли тривожнi вiстi про бунт у горах, i тамошнiй староста вислав комiсарiв з 900 мужами вiйська до Путилова. «Але люди, – оповiдае старий, звиш 70-лiтнiй гуцул Осьвiцинський у Довгополi, – зiйшлися перед воякiв, бiльше як 500 люда, i повклякали перед ними. Тодi комiсар казав, аби йому видали бунтiвникiв. Вони не хотiли, то вiн сам вибрав кождого десятого, взяв 50 людей, а решту пустив: вiйсько поставив по хатах. Вояки рiзали воли: шкiру лишали, а м’ясо варили й iли». Не задовольняючися тим, вони забирали й з хат усякi вiктуали.

Сучасна пiсня говорить:

Ой рiжуть сiрi воли, жовнiри ся дiлют,
А Джурджован, то славний пан, нiчо му ни вдiют…
Звоювали Путилову в велике говiне,
Та забрали барабульки, нима й на насiне.

«Тих бунтiвникiв, – оповiдае далi Осьвiцинський, – позаковували й повсаджали до арешту. Потiм з’iхав староста i позасуджував iх: тому 10 букiв, тому 15, тому 20 i так далi. То iх били вiд рана до обiду, а решту били потiм по полуднi аж до ночi. Бив гайдук Базилько так мiцно, що аж йому рука спухла; то вiн руку перев’язав хусткою i бив далi». Про се биття згадують i iншi очевидцi. «Не едному i 100 букiв дали», – каже один, а другий додае: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

Як учасник того бунту й одна з його жертв згадуеться й Кобилиця, але яка була його участь у бунтi, докладно не звiсно. Цитована вже народна пiсня, звiсна в двох значно вiдмiнних варiантах, хоч оба записанi в однiй мiсцевостi, в Сергiях, говорить лише, що

Зачьили си депутати з панами тьигати.
Казали нам депутати, що нам гаразд буде,
Збиваймо си у громаду, комiсия буде.

Очевидно, депутати тут – сiльськi пленiпотенти, якi остерiгають громаду перед приiздом комiсii, що мала довести до порозумiння мiж паном i селянами. А далi йде рiч про Кобилицю:

Ци ви чули, люде добрi, вже таку поблiку,
Що написав Кобилиця з Маршевков суплiку.
Та й вiн i написав, пiслав до кризенту.

І бiльше нiчогiсiнько Осьвiцинський, що так живо пригадуе деталi бунту, про участь у ньому Кобилицi не знае нiчогiсiнько. І з iнших посереднiх свiдоцтв, про якi буде мова далi, ми можемо мати переконання, що Кобилиця не брав нiякоi участi в розрухах, а потерпiв лише як пленiпотент громад, хоча вибiр таких пленiпотентiв був дозволений законом. Бачимо се й з пiснi, яка говорить, що по звоюваннi Путилова вояки йдуть у Плоску ловити Кобилицю, беруть його якимсь неозначеним ближче пiдступом («Ой там його змудрували», – каже пiсня) i зв’язаного ведуть до Стороння. Тут, як уже знаемо, був намiр покарати й його киями, але достойне поведення Кобилицi та його постава охоронили його вiд того. Се потверджуе й пiсня, кажучи:

Як пригнали до Стороння, стали перед пана:
«Та не файна, Кобилице, за тьи пiшла слава».
Ой сходяться усi панки, сходяться всi лiснi,
Та й убили Кобилицю в пiдкови залiзнi.

Се значить, його закували в кайдани (досi був зв’язаний «тонкими линвами») й повели до в’язницi до Чернiвець. Та маемо й iншу реляцiю, хоч пiдозреноi вартостi, по якiй Кобилицю справдi били. Про се говорить iдкий памфлет якогось поляка чернiвецького, опублiкований 1848 р. в тарнiвськiй часописi «Zgoda» (ч. 22 з дня 29 липня – про сей памфлет буде мова далi), де кажеться, що Кобилиця за участь у розрухах був «kryminalnie karany na ciezkie wiezienie i do 50 kijоw skazany zostal»[13 - Кримiнально покараний на тяжку в’язницю i 50 киiв (польськ.).]. А один варiант пiснi про Кобилицю малюе сю подiю ще яркiшими барвами. Згадавши про похiд воякiв у Плоску, пiсня говорить далi:

Ймили ж уни Кобилицю, суплiки читали,
Катували бiле тiло, водов вiдливали.

Ще й перед старостою в Сторонцi повторюеться катування:

Староста потрокол пише, мандатор питае,
А Базилько Кобилицю буком потягае.

Певна рiч, такi деталi, як вiдливання водою людей, що вмлiвали пiд буками, або як биття в часi протоколу «до признання», були звичайнi явища в тiй добi, i фантазiя спiвакагуцула легко могла приложити iх до Кобилицi. Пiзнiше любили прибiльшувати терпiння улюбленого ватажка. Один говорив д-ровi Ол. Колессi, що по тiм бунтi «Кобилицю завели до Дорноi та ланцами до пiдлоги прикували», хоча се можемо сказати напевно, що Кобилиця не був в’язнений у Дорнi.

Чи довго сидiв Кобилиця в тюрмi – не знаемо. Правдоподiбно, його не судили, бо не було за що, а держали пiд арештом лише доти, доки в горах не втихомирилося. Наслiдки бунту були не кориснi для селян. Декретом з 11 мая 1844 р. iм признано формально вiльнiсть вiд панщини, але панам признано всi iншi жадання, на якi жалувалися селяни. Наслiдком сього ще в тiм самiм 1844 р. селяни мусили зробити з панами угоду, яка 1845 р. була затверджена окружним урядом. За право випасу на панських полонинах селяни зобов’язалися платити чиншi, давати данини вiвцями, бринзою та повiсмами, а надто давати «терх», себто конi з погоничами для воження панськоi горiвки.

Але угода, зроблена пiд враженням свiжого усмирення та пiд панським тероризмом, не могла бути тривка. Вже 1845 р. починаються новi скарги. Пiдданi Ромашкана знов скаржаться, що пан забороняе iм пасти худобу на iх власних пасовиськах i рубати в iх власних лiсах. А тим часом серед народу в Галичинi, а далi й на Буковинi почали ходити тривожнi слухи, що, властиво, цiсар уже дарував панщину, а тiльки пани та несумлiннi урядники затаiли патент. Спецiально на Буковинi сi слухи могла скрiплювати згадка про старосту Мiльбахера, якому вже перед 1838 р. на похвалу говорили в Станiславiвщинi, що перед його приходом «патенти гнили по домiнiях», а тiльки вiн змусив домiнii вивчити iх. Може, дiйшло в народ i деяке слово Мiльбахера, який, по словам пропам’ятного письма з р. 1848, вже 1838 р. пророчив панам катастрофу, яка 1846 р. спiткала Захiдну Галичину. Та ось у пущання 1846 р. вибухла мазурська рiзня. Ми не знаемо, чи швидко чутка про неi дiйшла до буковинських селян, та маемо доказ, що галицьке правительство дуже боялося, аби ся чутка не пiшла на Буковину. Староста Борковський у Жовквi циркуляром з 17 цвiтня 1846 р. звертае увагу домiнiй, що щороку в сьому часi йдуть iз захiдних округiв на Буковину люди чи то на заробiтки, чи гонячи воли; тим-то, вiдповiдно до розпорядження галицькоi губернii з 10 цвiтня 1846 р. наказуеться громадським зверхностям, «аби пильнували таких людей i наказували iм, щоб не смiли заходити в якi-будь розмови про захiдногалицькi подii». Що такими циркулярами годi було спинити вiсть про страшнi подii на Мазурщинi, легко зрозумiти. Маемо звiстки, що i в Русько-Кимполунзькiм околi в часi великого посту 1846 р. йшли живi наради. Гуцули збиралися в лiсах, «у бутинах», де зимовою порою рубають дерево на сплави. Прираджено вислати Кобилицю до Вiдня. «Не лише буковинськi селяни, – каже о. Бiлинкевич, – але i з лядського боку (з Галичини) в часi великодня збирали коло церквiв вiд кождоi паски по одному левовi, знесли всi тi грошi Кобилицi й вислали його з письмом про iх кривди в далеку дорогу».

Бiльше як пiвроку не було Кобилицi. Куди вiн ходив i що здобув – не знаемо. Аж восени 1846 р. вiн вернув домiв i принiс iз собою якийсь великий папiр, майже на сажень задовжки, з надрукованими на ньому величезними червоними буквами, мабуть, анонс якоiсь лотереi, та розвiсив його на стiнi в своiй хатi. З усiх сторiн почали тайком сходитися до нього гуцули, розпитуючи про здобутки його подорожi. Але Кобилиця був iще бiльше маломовний та задуманий, як звичайно. Тих, що приходили до нього, приймав гостинно, вислухував iх жалi i лише десь-колись обзивався яким словом. Зате жiнка Кобилицi, вродлива та проречиста господиня, дива розповiдала гуцулам про свого мужа, про його пригоди в далекiй чужинi мiж «панами», про його пробування у цiсаря у Вiднi, а нарештi з таемним видом показувала розвiшений на стiнi папiр. Зацiкавленi гуцули допитували, що таке написано на ньому. По довгiм ваганнi Лук’ян виявив iм, що се й е той давно жданий цiсарський патент, яким цiсар вертае iм усi давнi права, признанi хризовом Дуки, i постановляе, що вiдтепер пани не мають права судити анi бити селян, що всi лiси й полонини мають належати до громад, а панщини не смiе бути бiльше як 12 день у роцi.

Вiдомiсть про сей патент блискавкою облетiла всi гуцульськi гори. Сотками йшли гуцули з далеких гiр до Плоскоi, щоб на власнi очi побачити патент i почути про нього пояснення Кобилицi. А впевнившися, вони цiлими громадами почали спротивлятися панам, не хотiли робити панщини, самовiльно врубувалися в лiси, випасали панськi полонини i ставилися що раз грiзнiше не лише до панiв, але й до камеральних урядникiв, раз у раз покликаючися на хризов Дуки й на патент Кобилицi.

Знов страшна тривога вдарила на панiв. Весною й лiтом 1847 р. вплинуло до чернiвецького «крайсамту» багато жалоб на селян та на бунтiвника Кобилицю. Боячися нового вибуху, чернiвецький староста Ізеческул велiв якнайшвидше арештувати Кобилицю. Його вхопили на ярмарцi в Путиловi, завели до Чернiвець i вiддали пiд суд, який по кiлькамiсячнiм слiдствi признав його винуватим: за ошуканство та розширювання серед народу фальшивих та тривожних слухiв його засудили на кiлькамiсячну в’язницю. На як довго – не знаемо; знаемо лише, що вiд лiта 1847 до мая 1848 Кобилиця сидiв у в’язницi в Чернiвцях, так що в 1848 р. пани не без певноi пiдстави могли говорити, що вiн був кримiнально караний. Та в очах народу ся кара була для нього найбiльшою честю.


IV

А тим часом, коли Кобилиця сидiв у тюрмi, впала струпiшiла будова меттернiхiвого абсолютизму. Швидко за нею пiшла й панщина: в Галичинi ii скасовано патентом з 17 цвiтня, а фактична свобода почалася вiд 3 мая. Серед галицьких селян запанувала нечувана радiсть, яка, певно, передавалася й на Буковину. Буковина ще вiд червня 1846 р. була у аграрних справах вiддiлена вiд Галичини (повне вiддiлення доконане було аж 1854 р.), тим-то й патент 17 цвiтня ii не тикався. Та буковинська люднiсть сильно заворушилася тим, що сталося в Галичинi. Нiякi докази не могли переконати селян, що панщина скасована лише в Галичинi, а вони, жиючи пiд тим самим цiсарем, мусять терпiти й далi. По буковинських селах пiшов гомiн, посипалися погрози на панiв; тi знов i собi ж силкувалися не тратити своеi поваги i вживали своiх випробованих способiв для заспокоення селян. І так iще при кiнцi мая дiдич Гондур у Глиницi всiм селянам, що не хотiли йти на панщину, велiв, як висловлюеться один кореспондент, поляк, «odliczyc po 50 konstytucyjnych kijоw». «Такi випадки бувають майже всюди», – додае кореспондент. Але патент, виданий для Галичини, мусив i в самих буковинських дiдичiв захитати вiру в довговiчнiсть панщини, i ось вони для заспокоення народу прихилили чернiвецького старосту Ізеческула, аби циркулярами оголосив селянам, що дiдичi внесли протест проти галицького патенту, а поки не прийде вiдповiдь, усе мусить лишитися по-старому. Та й се не помогло, селяни не хотiли йти на панщину. І ось дня 4 червня трапився перший на Буковинi факт: дiдичi Вашковець, брати Петрiно, самi добровiльно дарують своiм селянам панщину. Се було повторення тактики польських дiдичiв у Галичинi: зректись того, що й так уже виховзлось iз рук, i здобути собi титул фiлантропiв та добродiiв народу. За братами Петрiно пiшли ще деякi дiдичi, але тактика й тут, як у Галичинi, була спiзнена. Селян не розчулювала панська даровизна, вони знали одно – цiсарський патент, i не хотiли робити панщини. Урядовi не лишилось нiчого iншого, як пiддатися переможнiй течii, та й то пiддатися соромно. Патентом з дня 9 серпня знесено формально панщину на Буковинi, а реченець, вiд якого вона мала перестати, означено на 1 липня. Очевидно, зроблено се для того, щоб уморити масу жалоб дiдичiв на селян за недодержування панщизняних обов’язкiв та ощадити урядовi масу безпредметовоi тяганини. Але серед народу сей соромний вiдворот уряду змiцнив переконання, що панщина була знесена швидше, а тiльки «пани» так довго ховали цiсарський патент.

Серед таких обставин у маю 1848 р. розписано вибори до першого законодатного сейму, що мав зiбратися у Вiднi. Про тi першi вибори ми маемо iнтересну гуцульську пiсню:

Ой упала, брате, карта в село до Рожнова:
«Кладiт собi депутата, люде, розумного».
Вони тоту карту взяли до двора читати,
А iм сказав пан мандатор громаду зiзвати.
Вни зiзвали вiсiм людий, деветого вiйта,
Сих пiслали та до Кутiв та до супровiту.
Прийшли вони та до Кутiв та й взели чекати,
А вiходе пан староста, взев льоси метати.
Ой узели тоти льоси на Рижку впадати.

Як бачимо, врозумiннi гуцулiв вибiр посла на сейм – то був той сам вибiр депутата чи пленiпотента, яких вiльно iм було вибирати й досi. Сей депутат мав заступати iнтереси громади супроти панiв, тим-то розумiеться, що ним не мiг бути пан, лише селяни. І справдi, Буковина дала в 1848 роцi з сiльських округiв самих послiв-селян; одиноке мiсто Чернiвцi вислало префекта гiмназii Краля. Іншi посли були: Юрко Тимiш iз сiльського округу Чернiвець, Михайло Боднар iз Радовець, Василь Кiрсте iз Садагури, Іван Долинчук iз Сучави, Мирон Чуперкович iз Гурагумори i Лук’ян Кобилиця з Вижницi.

Як бачимо, майже безпосередньо по виходi з тюрми хвиля бурливого року винесла Кобилицю на становище, про яке вiн перед кiлькома мiсяцями, певно, не смiв i думати. Не диво, що його вибiр дiткнув буковинських шляхтичiв дужче, нiж вибiр якого-будь iншого селянина. Один iз тих шляхтичiв, якийсь поляк iз Чернiвець, що пiдписався буквами G. N., не залишив бризнути на Кобилицю iдким памфлетом у 22 ч. тарнiвськоi часописi «Zgoda» з дня 29 липня. Оповiдаеться там, що дня 10 липня, в день Св. Петра й Павла по руському календарю, був у Чернiвцях на ярмарку «nasz poczciwy Szela», звiсний ватажок тарнiвських рiзунiв iз 1846 р., перенесений урядом до камеральних дiбр Сольки коло Радовець, де для нього закуплено 32 морги землi. Шеля буцiмто жалувався на уряд, що не велiв його вибрати послом до Вiдня, i, вишукавши покутного писаря, подиктував йому жалобу до мiнiстра внутрiшнiх справ, де виказував своi заслуги коло добра Австрii, покликуеться на те, що в Тарнiвщинi його вважали «krоlem chlopоw», i твердить, що властиво йому слiд було бути послом до сейму. «Przeciwnie, – пишеться буцiмто в тiй суплiцi, – z okregu rusko-kimpolungskiego wybrano Luciana Kobielica, ktоry niczem wiecej nie jest jak tylko prostym chlopem, ktоry w r. 1843 sie powazyl mieszkancоw tego samego siola i dozorcоw panskich napastowac, geby im zapychac, krzyzowac, do drzew przywiazywac, na nich kipiaca smole lac; za co kryminalnie karany na ciezkie wiezienie i do 50 kijоw skazany zostal. Takiego czlowieka na Sejm wybrali! Cоz moze byc z wyzwolonego kryminalisty?[14 - «Навпаки… з Русько-Кимполунзького округу вибрали Лук’яна Кобилицю, який не хто iнший, як простий селянин, котрий наважився в 1843 р. мешканцiв цього самого села i панських наглядачiв напастувати, забивав iм роти, розпинав, прив’язував до дерев, обливав iх киплячою смолою, за це його було кримiнально покарано на тяжку в’язницю i 50 киiв. Таку людину вибрали до Сейму! Що ж може вийти зi звiльненого злочинця?» (Польськ.)]»

Д-р Кайндль, згадавши про ту допись, справедливо догадуеться, що ся нiбито суплiка Шелi мусить бути безличним фальсифiкатом, бо коли б таке письмо справдi вплинуло до мiнiстерства, то воно було б не залишило зарядити слiдство i не допустити злочинника до мандату. Я додам, що й iншi посли, особливо галицько-польськi шляхтичi, якi дуже чигали на компромiтування руських послiв, були б не залишили визискати сеi справи, коли б у нiй було хоч зерно правди. Факт, що вибiр Кобилицi, невважаючи на сей памфлет, затверджено у Вiднi без суперечки, доказуе найлiпше, що в розрухах та злочинах пiд час бунту 1843 р. Кобилиця не брав участi i з приводу сього факту, хоч, ув’язнений, не був кримiнально засуджений, а пiзнiший засуд 1847 також не був для нього дифамацiею.

У вiденськiм сеймi Кобилиця, простий, неписьменний гуцул, що не знав нiмецькоi мови, не мiг, очевидно, вiдiграти нiякоi ролi. Вiн був нiмим свiдком подiй, у яких, певно, 90 % не розумiв. Щонайбiльше вiн мiг вносити подання вiд громад, присланi на його руки з Буковини, з жалями на панськi кривди, на вiдбирання грунтiв, полонин i лiсiв. Таких подань через руки селянських послiв впливали тодi тисячi; в реестрi, публiкованiм при стенографiчних протоколах нарад сейму, деякi зазначенi яко внесенi Кобилицею[15 - Такi подання роблено i вношено в значнiй частi з iнiцiативи послiв. На се, крiм iнших доказiв, маемо також лист Кобилицi, писаний не ним самим, ще й нiмецькою мовою, але за його диктатом iз Вiдня дня 2 серпня 1848 р. до священика в Плоскiй з порученням, «аби вiн скликав депутатiв (себто громадських пленiпотентiв) iз Путилiвщини i iх запитався, чи хочуть вони, щоб грунти, належнi до нашого околу, забранi нам вiд дiдичiв назад, нам вiддано. Скоро депутати бажають собi того – а Іван Пуреш мае прецiнь письма, – то нехай зроблять просьбу до ради державноi, в котрiй, окрiм дiдичiв, мае бути также докладно подане, кiлько нашоi землi поодинокi домiнii мають у посiданнi. Тоту просьбу нехай вiдтак посилають менi, аби ii передати радi державнiй». Сей лист мае тепер у своiм посiданнi проф. Смаль-Стоцький.]. Важнiше було те, як вiн голосував у сеймi. При незчисленних поiменних голосуваннях – першiй формi обструкцii в австрiйськiм парламентi – ми можемо досить добре слiдити, як держав себе Кобилиця. Отже, вiн належав до так званоi лiвицi, тобто до демократично-радикальноi частi сейму. В найважнiшiй справi, ухваленiй у Вiднi, в справi знесення панщини (внесок Кудлiха), вiн разом з бiльшою частиною галицького й буковинського селянського посольства голосував радикально за знесення панщини без вiдшкодування панам. А хоча бiльшiсть сейму заявилася за вiдшкодування, що в кождiй провiнцii мало бути виплачене з крайових фондiв, то все-таки народна пам’ять заховала згадку про селян-послiв як про тих, що, властиво, вибороли селянам увiльнення вiд панщини. Цитована вже пiсня в збiрцi Купчанка ось як говорить про се:

Зiйшовсь Ришка з Кобилицев, взели дорожити.
«Що будем ми, Кобилице, в Вiднi говорити?
Що будем ми, Кобилице, в Вiднi та й гадати?» —
«Та треба би перед царем всю правду казати».
Як прийшли вни та до Вiднi, та взели казати,
А вiходе пан монарха, письмо взев читати.
Ой вiдколи Кобилиця присег перед царем,
То вiд тогди за паньчену хрести се поклали.

Інтересно, що в Вiднi Кобилиця, нiмий, але консеквентний противник панських привiлеiв, зiйшовся найбiльше з одним iз галицьких шляхтичiв, щоправда чоловiком також незвичайним, Іваном Федоровичем. Син руського священика, вiд шкiльноi лави гарячий польський патрiот, учасник повстання 1831 р. i пiзнiших польських конспiрацiй, вiн iще в початку 40-х рокiв разом з Тадеем Василевським був пропагатором iдеi добровiльного знесення панщини. Вибраний послом у 1848 роцi, вiн, хоч i належав до польського посольства, хоч приготовлявся до промови в оборонi галицькоi пропiнацii, та все-таки зумiв здобувати собi прихильнiсть руських послiв. Деякi з них, в тiм числi й Кобилиця, жили разом iз ним у готелю й спали в його передпокою; не обiйшлось без того, щоб тi посли-селяни вiльними хвилями не заходили з ним у розмови, не просили у нього деяких вияснень про полiтичнi, для них досi темнi справи. Ми можемо, бодай в однiм випадку, констатувати безпосереднiй вплив Федоровича на Кобилицю. В половинi вересня прибула до Вiдня депутацiя мадярiв з просьбою, щоб вiденський сейм прийняв, на себе ролю посередника мiж уграми й цiсарем. Дня 19 вересня почалися в сеймi наради над питанням, чи сейм може допустити до зали засiдань i вислухувати депутацiю in corpore[16 - У повному складi (лат.).], чи нi, бо один параграф регулямину не допускав у залi в часi засiдань нiчиеi присутностi, крiм послiв. Урядова партiя й чехи пiд проводом Рiгера та Паляцького сильно виступили проти допущення мадярiв до зали й проти сеймового посередництва. Натомiсть галицько-польськi посли Сераковський i Федорович поставили внески на користь угрiв. При голосуваннi до урядовоi партii пристали й галицькi селяни; внески Сераковського й Федоровича упали. Але цiкаво, що Кобилиця був майже одинокий посол-селянин, який голосував прихильно до мадярiв. Додати до того, що мадярська депутацiя, не допущена до сейму, була в готелi у Федоровича, дякуючи йому за його прихильнiсть, i тут могла бачити також Кобилицю. Се, мабуть, було головною причиною того, що шляхетська опiнiя на Буковинi почала бачити в Кобилицi прихильника мадярiв i пiзнiше силкувалася на його дiяльнiсть у горах кинути клеймо державноi зради через дiлання в порозумiннi з Кошутом i його емiсарiями.

Пiзнiшi факти, а особливо жовтнева революцiя, яку Кобилицi разом з бiльшою частиною сейму (чехи заздалегiдь зробили першу в Австрii сецесiю) довелось перебути в обложенiм, а потiм бомбардованiм Вiднi, мусили на вразливу уяву Кобилицi зробити величезне враження. Уперве вiн побачив, що то значить новочасна боротьба за народнi права, як виглядае громадянська армiя i якими силами розпоряджае реакцiя. Якi думки будилися при тих сценах в душi колишнього гуцульського депутата, що бачив або чув, як путилiвськi гуцули клякали перед вiйськом i як пiд лавками, де iх потiм сiчено, пси хлептали iх кров? Федорович пiзнiше часто оповiдав ось яку сцену: «Раз вечором я стояв на вежi астрономiчноi обсерваторii i водив очима за киданими на мiсто бомбами, за ракетами, що лускали в повiтрi, та за величезними пожежами, що в рiзних частях мiста розливалися, мов кровавi озера. В тiй хвилi хтось злегка поклав менi руку на плече. Оглядаюсь, а за мною стоiть Кобилиця. Його подовгасте лице в рамцi довгого до плечей волосся було осяяне кривавим блиском пожежi, в його очах меркотiв якийсь дивний огонь, а на устах був усмiх. Я запитав його, що вiн тут робить i чи не страшно йому дивитися на се все? Кобилиця ще раз усмiхнувся i, махнувши рукою, мовив: «А що, панцю, як би ми таке в наших горах зробили!»

«Я не зрозумiв, – додавав Федорович, – що в нього на думцi, – зрозумiв аж пiзнiше, коли почув про його роботу».

При кiнцi жовтня Вiдень збомбардований пiддався Меттернiховi; сейм розпущено з тим, що за пару недiль мае зiбратися знов у Кромерижi, й посли роз’iхались. В часi облоги в Вiднi вони одержали й повиннi були для безпеки все носити на собi бронзовi медалi, якi надто давали iм вiльний прохiд вулицями, що часто бували замкненi кордоном. У хвилi, коли посли виiздили з Вiдня, многi мiста (прим., Львiв у Галичинi) були в станi облоги. Щоб уможливити послам вiльний проiзд, уряд, крiм звичайних паспортiв, дав iм сертифiкати з сеймовою печаткою, з описом особи i пiдтвердженням iх посольського характеру. Такий медаль i такий сертифiкат одержав також Кобилиця, покидаючи сейм, щоб уже бiльше не вернутися до нього.


V

Коли Кобилиця вернув з Вiдня в Плоску, до нього почали так само, як у 1846 р., сходитися гуцули, хто з новими жалями на панськi кривди (такi скарги вiд Кобилицi впливали ще й до сейму в Кромерижi), а хто так iз цiкавостi, щоб розпитати, що се таке сталося у Вiднi? Кобилиця розповiдав, що знав, але цiкавi гуцули позирали на великий блискучий медаль, завiшений у нього на грудях на шовковiй бiло-червонiй стрiчцi. Що се таке? Що се за знак? Кобилиця не вiдповiдав на тi питання, але його жiнка сьому та тому говорила пiд секретом: «О, сей медаль на грудях у Лукена, се дар самого цiсаря, знак великоi цiсарськоi ласки для нього. Але чим же вiн заслужив на таку ласку? О, се велика тайна! Збунтованi ляхи хотiли вбити цiсаря[17 - Думка, що революцiонери 1848 р., ляхи чи iталiйцi, хотiли вбити цiсаря, була широко розповсюджена серед русинiв також у Галичинi i ввiйшла навiть у пiсню, що починаеться словами: «Загадала Ниталiя цiсарика вбити».] i прислали йому велику свiчку з ярого воску, просячи, щоб засвiтив ii, як буде йти спати. Але Лукен довiдався про iх зраду i пiшов до цiсаря в сам день авдiенцii. Коли ляхи подавали цiсаревi свiчку, вiн прискочив, ухопив свiчку й розломав надвое, а з неi посипався стрiльний порох. Зрадникiв-ляхiв цiсар казав розстрiляти, а Лукена вважае своiм спасителем. Цариця власноручно вишила для нього прегарну сорочку, а цiсар дав йому отсей медаль на знак своеi ласки. Але се лише початок тих добродiйств, що мають зiйти на Кобилицю i на весь вiрний гуцульський нарiд» (записав о. Бiлинкевич).

Чи навмисно Кобилиця видумав таку байку, чи, може, в наiвнiй фантазii його жiнки дiйснiсть помiщалася з традицiйними вiруваннями та слухами i витворила таку повiсть, не знати. Досить, що на гуцулiв ся повiсть робила величезне враження. До «батька Кобилицi» почали йти люди як на прощу, зблизька i здалека, просячи поради й помочi. По скасуваннi панщини, яка iм у горах не далась так дуже взнаки, лишалась неполагоджена стара суперечка за лiси та полонини, якi пани присвоювали собi. Кобилиця, нарештi, зважився на дiло i заповiв велику «сесiю», на яку кожда громада мала вислати кiлькох делегатiв. Ся перша «сесiя», як подае о. Бiлинкевич, вiдбулася на горбi Гледовi коло Вижницi; крiм гуцулiв, сюди зiйшлося багато людей iз «долiв». Народу зiбралося кiлька сот. Кобилиця сказав до них коротку, але рiшучим тоном виголошену промову: «Монарха – мiй приятель i в разi потреби вишле менi вiйсько на помiч. Не бiйтеся нiчого: лiси, полонини та пасовиська всi будуть вашi. Лише молiться Богу, святкуйте недiлi, i все буде добре».

Вiдомiсть про «сесiю» розiйшлася швидко по краю, будячи пострах мiж панами. Першi звiстки про виступ Кобилицi в горах малюють його як ватажка розбiйникiв на велику скалю. В половинi падолиста писав якийсь поляк «вiд границi Буковини» до львiвськоi шляхетсько-консервативноi газети «Polska»: «Якийсь Кобилиця, селянин iз скарбових дiбр Радiвцi (?), що мае тут здавна велику повагу за те, що все був зухвалий та ставив опiр усякiй властi, кiлька разiв караний кримiнально за рiзнi дрiбнi злочини, був у червнi вибраний послом до вiденського сейму, але по подiях 6 жовтня вернув вiдти». Далi кореспондент досить недоладно говорить про «пропаганду» Кобилицi й кiнчить: «Завдяки такiй пропагандi вiн зiбрав купу прихильникiв i на чолi узброеноi ватаги напав на село Радiвцi, здобув i пограбував його, а нарештi коронував себе царською короною i оголосив себе буковинським хлопським королем».

У страха очi великi, а iнформацii кореспондента, як бачимо, були не надто добрi. Та проте такi вiстi, певно, ходили помiж дiдичами, i можна вiрити трохи пiзнiшiй, в деталях також неправдивiй дописi урядовоi «Gazety Lwowskiej», писанiй «пiд кiнець грудня», що «багато властителiв дiбр мусило тiкати iз своiх маеткiв та шукати захисту в Чернiвцях».

Швидко по першiй сесii вiдбулася друга, близько Путилова-Сторонця, в мiсцевостi, званiй «Панчена», належнiй до Джурджована. Повага Кобилицi була така велика, що навiть удержувана в Путиловi скарбовим коштом компанiя «пушкарiв» (гiрськоi полiцii), набрана з гуцулiв, покинула свого начальника поляка Завадинського i пристала до Кобилицi як його прибiчна гвардiя. Сей збiр був iще численнiший вiд першого. І тут Кобилиця мав промову до зiбраних громадських депутатiв i виступив рiзко не лише проти панiв, але й проти урядникiв, що для користi своеi й панськоi фальшиво толкують закони, подають цiсаревi фальшивi реляцii про стан народу i навiть не мають сумлiння затаювати цiсарськi патенти та накази, видаванi на користь простого народу. Але тепер усьому кiнець. Цiсар – його приятель i вiддав йому в руки всю власть над Буковиною. Вiдтепер гуцули не повиннi слухати нiяких урядникiв, комiсарiв, старостiв анi навiть губернатора – нiкого, крiм нього одного. Всi скарбовi й панськi грунти мають належати до самих селян, якi вiдтепер мають стати зовсiм самостiйними властителями. Потiм Кобилиця перейшов на полiтику i схарактеризував революцiю як замах самолюбних панiв на доброго цiсаря. Закiнчив так: «Тепер пани б’ються мiж собою, а коли коти гризуться, то для мишей празник. Не слухайте нi панiв, нi урядникiв, лиш одного мене, а все буде добре»[18 - Так передае промову Кобилицi покiйний о. Бiлинкевич. Пiзнiша гуцульська традицiя заховала з неi лише незначнi фрази, що не дають нiякого поняття про ii змiст. По споминах Маковiйчука, Кобилиця говорив: «Дiти Божi, будьте спокiйнi, будете мати розправу. Прийде комiсiя на панiв!» По iнших споминах, на сесii на Панченi «врадили, аби чекати, але сьи панам не давати». Вiрнiше пiдхопив духу тоi промови автор згаданоi вже польськоi кореспонденцii «з Чернiвець пiд кiнець грудня», кажучи, що Кобилиця «в горах пiдбурив хлопiв на циркул i зверхностi мiсцевi, пiдмовив iх, аби кинулися на чужу власнiсть, припняв собi до грудей бiлу стяжку, нiбито подарунок вiд цiсаревоi, i оголосив, що три вiдзнаки депутата на його убраннi – то цiсарськi ордери, котрi отримав на те, аби в горах зробив порядок». Ся кореспонденцiя посередньо потверджуе звiстки, зiбранi о. Бiлинкевичем.].

Коли вiрити звiсткам кореспондента тарнiвськоi «Zgody» з дня 1 грудня, то на тiй «сесii» прийшло до суперечки мiж Кобилицею й деякими громадськими начальниками.

Тi люди, призвичаенi до послуху й покори перед урядниками, спротивилися словам Кобилицi, щоб слухати лише його одного. «Коли деякi вiйти, – пише кореспондент, – спротивилися тому, Кобилиця вiдiбрав тим сперечникам iх уряд й iменував iнших замiсть них, окружив себе множеством узброеного народу i носив свiй посольський медаль на бiлiй стрiчцi, розповiдаючи, що одержав його вiд цiсаря за якiсь своi заслуги. Селяни попросту обожали його, називали його царем, а Кобилиця тут же признав iм повне право на всi панськi лiси й полонини».

Обi тi «сесii» мусили вiдбутися десь коло половини падолиста, швидко одна по другiй. Невважаючи на острi промови Кобилицi, ми не чуемо про нiякi злочини в Гуцульщинi: нiкого не вбито, не обрабовано; не було нападiв анi на двори, анi на особи, лиш один кореспондент «Polski» говорить, що Кобилиця нападав на двори й вибирав вiд панiв контрибуцiю, та про се не знае нiчогiсiнько орган панiв «Bucovina», що вiд свого почину в 1849 р. немало iз ненавистю писала про Кобилицю. На основi звiстки о. Бiлинкевича про вiддiл путилiвських пушкарiв, що пристав до Кобилицi, прийдеться зредукувати до вiдповiдноi мiри й тi «тисячi узброених», про яких говорить Гельферт: тих узброених було, як подае о. Бiлинкевич, 20—30. Аж пiзнiше, коли власть розпочала нагiнку за Кобилицею, його супроводжала компанiя, зложена з бiльше як 330 гуцулiв, узброених у креси та пiстолети.

Кореспондент «Gazety Lwowskiej» з кiнця грудня подае надто, що Кобилиця наложив на гуцулiв податок – по сорокiвцевi та дiлетцi кукурудзи вiд нумеру. Сього твердження ми не можемо нiчим сконтролювати, та воно не видаеться менi правдоподiбним; анi о. Бiлинкевич, анi iншi спомини про таке вибирання податку не згадують. Той сам кореспондент додае, що Кобилиця «ходив горами в товариствi кiлькох сот узброених гуцулiв, видавав засуди, iменував самовiльно суддiв (певне, вiйтiв, по-нiм. Richter) i присяжних, а так само й iнших начальникiв на мiсце домiнiй». Гельферт на пiдставi якоiсь подiбноi реляцii додае, що по селах, куди вiн заiжджав, народ зустрiчав його святочно, з гуком дзвонiв та вистрiлами пiстолетiв; Кобилиця всюди говорив промови i остерiгав перед «зрадою» панiв та урядникiв. Про сей об’iзд Кобилицi селами понад Черемошем оповiдав менi й Осьвiцинський у Довгополi. На мое питання, чи бачив вiн сам Кобилицю, вiдповiв: «О, видiв! Сидiв на конi, бiлим рушником переперезаний, з ментальом на грудьох, а довкола нього гуцули, водно з пiстолет стрiльиют та кричьи: вiв ат! Отак переiхали через Коньитин, Довгополе, Стебне, аж до Устя Путилова».

Здаеться, що при кiнцi падолиста Кобилиця устроiв народнi збори також у Селетинi; про се не згадуе анi о. Бiлинкевич, анi жадна iнша реляцiя, але наводять на сей догад ось якi слiди. В пiснi, записанiй для проф. Ол. Колесси, читаемо ось який, нi з попереднiм, нi з дальшим не зв’язаний куплет, очевидно, шматочок якоiсь бiльшоi, забутоi цiлостi:

Колис хокiв, Кобилице, з жiнков газдувати,
Було не йти у Сельитин людий бунтувати.

До 1843 р. сей куплет не може належати, бо тодi в Селетинi не було нiякого бунту. Але з 1848 р. маемо певну звiстку, що 29 падолиста до Селетина вислано 13-ту компанiю 41 полку для заспокоення селянських розрухiв; у Селетинi вiйсько стояло цiлий мiсяць, бо аж 28 грудня вернуло до Чернiвець. Пiд впливом Кобилицi почалися розрухи також по iнших селах. Другий селянський посол, Юрiй Тимiш iз Сторожинця, зачав i у себе органiзувати селян та – як голосила шляхетська поголоска – вiдбирати у дiдичiв лiси й пасовиська. В такiм самiм напрямi поступали селяни Ілько Щербан, Михайло Тудан, Василь Грiнчук i Михайло Гайчук у Костiвцях, Юрiй Яцко, Григорiй Яцко та Іван Рудницький у Станiвцях над Черемошем. Щоб надати руховi одноцiлiсть i бiльшу силу, надумав Кобилиця на 15 грудня скликати ще одну «сесiю» до свого дому, на Краснiм Дiлу коло Плоскоi.


VI

Селянський рух у гуцульськiм закутку Буковини застав тамошню власть майже зовсiм не приготовану. До самого кiнця жовтня власть жила в ненастаннiй тривозi, ждучи польського повстання в Галичинi. Та й у самих Чернiвцях не було спокою. «Не минало майже анi тижня, – пише наочний свiдок того часу Штавфе-Сiмiгiнович, – щоб у понедiлок або в п’ятницю, торговi днi в Чернiвцях, не ходили тривожнi поголоски серед нашоi людностi, що селяни з довколишнiх сiл мають намiр з косами, вилами, цiпами та сокирами напасти вночi на Чернiвцi й запалити мiсто». З другого боку, восени вибухло угорське повстання, а в Бессарабii на росiйськiй границi почали концентруватися росiйськi вiйська. Для доповнення безладдя чернiвецький староста Ізеческул умер у жовтнi 1848 i заряд Буковини обняв тимчасово залiщицький староста барон Генiгер, що мав досить клопоту i в власнiм окрузi, так що Буковина була полишена майже без адмiнiстративного керманича.

Почувши про народний рух над Черемошем, властi не знали, що дiяти. Зразу вони думали, що коли посли Тимiш i Кобилиця виiдуть на засiдання сейму, то й рух сам собою притихне. І справдi, десь у половинi падолиста Тимiш i Кобилиця одержали завiзвання, щоб як стiй iхали до Кромерижа. Тимiш поiхав, але Кобилиця вiдписав дня 28 падолиста до президii парламенту, що хоча вiд чернiвецького староства одержав наказ iхати до Кромерижа, але просить президiю прислати йому вiд себе завiзвання на письмi. Очевидно, вiн боявся iхати i в завiзваннi староства бачив зраду. В вiдповiдi на се президiя вiдписала дня 12 грудня, що сейм радить уже вiд 22 падолиста i взивае посла до приiзду. Се завiдомлення, одначе, не дiйшло до рук Кобилицi, а дня 6 сiчня Мiнiстерство внутрiшнiх справ завiдомило сеймову президiю, що «посол Лукiян Кобилиця вже вiд довшого часу видалився зi свого помешкання в Путилов i на Буковинi невiдомо куди i вiзвання не можна було йому доручити». Ще раз дня 19 сiчня вислано вiд сейму вiзвання до Кобилицi, щоб прибував на сейм, бо iнакше по упливi 14 день вiд доручення йому сього вiзвання його вибiр буде скасований. І се вiзвання не було Кобилицi доручене.

Властi не знали, на яку ступити з Кобилицею. В груднi Генiгер вислав гiнця до Львова до новоiменованого губернатора Залеського, запитуючи, що йому робити з Кобилицею? Чи установленi докладно межi посольськоi нетикальностi i що робити, коли посол нарушуе закони? Залеський вiдповiв рескриптом з дня 4 грудня, що «посольська нетикальнiсть поки що не уставлена нiяким законом, та проте, особливо в отсьому випадку, треба поступати дуже обережно, а щоб Кобилицю бодай наразi зробити нешкiдливим, було би найлiпше склонити його, щоб якнайшвидше iхав до Кромерижа». Вiдповiдно до сеi iнструкцii Генiгер вислав у гуцульськi гори найздiбнiшого чернiвецького урядника, окружного комiсара Сиржистого, поручаючи йому поступати «дуже обережно» i заспокоювати народ. Але мiсiя Сиржистого не повелася – не через опiр народу, а через переполох дiдичiв. Вони, очевидно, бажали собi на непокiрних селян вiйська, куль, шибениць, а щонайменше рiзок, а коли побачили, що комiсар по-доброму говорить iз селянами, зараз догадалися, що вiн бунтуе iх проти панiв. «Окружний комiсар Сиржистий, – писав кореспондент кракiвського «Czas-y» дня 11 грудня, – iздить по селах Вижницького повiту i бунтуе селян, щоб усякого пiдозреного арештували й вiдставляли до окружного уряду, щоб ненастанно вiдбували варти по селах i пильнували, аби не прийшли поляки» («Czas», 1848, ч. 32). Кореспондент занюхав i тут приготування до рiзнi. Тим часом Сиржистий, побувши кiлька день на мiсцi i, мабуть, зачувши, що Кобилиця скликае людей на нову «сесiю», зажадав вiд старости компанii вiйська.

Нова «сесiя», скликана Кобилицею, мала вiдбутися 15 грудня на Краснiм Дiлу, коло його дому. Недармо деякi прихильники остерiгали його, щоб не робив сього в камеральнiй посiлостi, бо вiд камеральноi «фервальтерii» може бути клопiт. Кобилиця заявив, що не вiдступить вiд свого й не боiться нiчого, а в разi потреби напевно одержить пiдмогу. Та ледво почали з’iздитися гуцульськi депутати до Плоскоi, старший завiдатель скарбових лiсiв Чеканiй вислав гонця до Вижницi, де тодi пробував Сиржистий з присланим йому батальйоном вiйська, просячи прибути до Плоскоi та запобiгти лиховi. Ледво зiбранi гуцули розпочали нараду, коли хтось надбiг з окриком: «Вiйсько йде!» Зiбранi розбiглися, Кобилиця також сховався в гори, сказавши гуцулам, що се пiдступ панiв, але вони нехай не бояться, бо коли цiсар про се дiзнаеться, все буде iнакше. Коли вiйсько надiйшло до Плоскоi, не застало нiчого пiдозреного, але, не довiряючи тому спокоевi та, може, бачачи свою малочисельнiсть, зараз же вернуло назад до Путилова. Вiдси раз у раз висилано невеличкi патролi по довколiшнiх селах, щоб стерегли спокою. Кобилиця, не чуючи себе безпечним дома, перебрався в полонину; крiм вiддiлу пушкарiв, що пристав був до нього, його окружала тепер купа з яких 300 гуцулiв, озброених рушницями, – сила, що могла справдi бути небезпечна невеличкiй комендi Сиржистого. З сею ватагою Кобилиця й далi iздив по селах та робив по-своему порядки, але при наближеннi вiйськових патролiв не зачiпався з ними, а ховався в гори. Вiдси пiшла вiсть, що вiн, нарештi, поiхав-таки до Кромерижа. Про се коло 20 грудня знали вже в Чернiвцях, а 24 грудня львiвський губернатор доносив сю радiсну вiсть мiнiстровi внутрiшнiх справ Стадiоновi. Розумiеться, звiстка показалася неправдивою.

Рiвночасно з виступом проти Кобилицi в Плоскiй властi взялись i до iнших «збунтованих» осель. Дня 19 грудня прибув губернiальний концептовий практикант Нехай до села Костiвець з компанiею вiйська й арештував селян: Ілька Щербана, Михайла Тюдана, Василя Грiнчука i Михайла Гайчука. Їх вiдставлено до Чернiвець i вiддано карному судовi, але швидко показалося, що панськi крики про iх бунт були слiпою тривогою. Грiнчука i Гайчука майже зараз пустили на волю, Щербан i Тюдан пересидiли по 8 недiль у слiдствi, але кiнець кiнцiв також вийшли безкарно 11 лютого 1849 р. З Костiвцiв Нехай подався до Станiвцiв, арештував тут братiв Яцкiв та Івана Рудницького, але й тi «ватажки бунту» в судi показалися нi в чiм не винуватими, i лиш адмiнiстративна власть не звiсно за що засудила iх одного на 6, другого на 4 тижнi примусовоi роботи на користь громади.

Початок нового 1849 р. принiс для буковинських властей нову тривогу. «Коли вже кiнець минулого року був дуже неспокiйний, – писав 23 сiчня звiсний нам уже комiсар Сиржистий до Івана Федоровича, – то початок нового року принiс нам iще бiльше тривог, додаючи до нашого внутрiшнього крайового безладдя ще й небезпеку з боку угорцiв. Коли в падолистi посол до сейму Кобилиця вернув iз Вiдня до Вижницi, зачав говорити громадам про рiзнi новi порядки та перемiни, що, може, й були обговорюванi в сеймi, але ще не були ухваленi, а тим менше не одержали цiсарськоi санкцii. Особливо увiльнив вiн громади вiд послуху домiнiям. І ось я був з батальйоном воякiв пiсланий, щоб розворушенi громади довести знов до спокою. Моя мiсiя тяглася 5 тижнiв, так що анi Святого Вечора, анi нового року я не мiг провести в крузi своеi рiднi. А коли на «трьох королiв» (6 сiчня) я вернув до Чернiвець, дiйшла до нас чутка, що угри стоять на семигородськiй границi, а рано дня 7 сiчня розiйшлись слухи, що наше вiйсько побите i мусило вiдступити до Кимполунга. Можете собi уявити загальний переполох, бо ж вiйська на Буковинi було дуже мало, так що кождий у своiй уявi бачив уже ворога в самих Чернiвцях, тим бiльше, що чутка була, буцiмто угорське вiйсько мае 28 000 люда. Хто тiльки жив, спiшив здобути паспорт до Молдавii та Бессарабii, так що 6 i 7 сiчня iх видано мало не 400. Ми з жiнкою надумали перечекати ще один день у Чернiвцях, а потiм уже поступати вiдповiдно до того, якi будуть дальшi звiстки. В Галичинi нiхто не хотiв шукати притулку, бо всi боялися, що там вибухне загальне повстання. Тому навiть урядовi каси з Чернiвець мали вивезтися на Бессарабiю. Та, на щастя, вечором 7 сiчня прийшла вiдомiсть, що угри вернулися назад»[19 - Угорськi повстанцi пiд проводом Бема на Буковину 6 сiчня, гонячи австрiйського генерала Урбана, дiйшли до Дорни i переночували там. Бем мав усього 600—800 людей, iз яких тривога зробила зразу 10, потiм 20 i 30 тисяч.].

В отсьому листi Сиржистого гiдний уваги дуже оглядний спосiб, яким вiн висловлюеться про рух, викликаний Кобилицею; до сього свiдоцтва ми ще вернемось, а тепер доповiмо коротко подii 1849 р. Напад Бема нагнав страху румунам i нiмцям, дiдичам i урядникам буковинським i був використаний у домашнiй буковинськiй суперечцi. Як звiсно, в сеймi в Кромерижi виринула тодi справа цiлковитого вiддiлення Буковини вiд Галичини. Чотири руськi посли-селяни спротивились тому, почуваючи себе до едностi з галицькими русинами. Румуни Чуперкович i Боднар i нiмець Краль були за автономiю краю. На Буковинi починаеться завзята агiтацiя pro i contra; партiя дiдичiв i румунiв засновуе в Чернiвцях газету «Bucovina», видавану в пансько-румунськiм дусi нiмецькою мовою. Ся газета зараз у першiм своiм номерi кидаеться з безтямною злобою на руських послiв-селян, обкидаючи iх найпоганшою лайкою, називаючи iх «?belber?chtige, bl?dsinnige, stupide Bauern»[20 - Горезвiснi, недоумкуватi, дурнi селяни (нiм.).], якi «задля нашоi нещасноi устави виборчоi на нещастя i на сором нашого краю сидять в радi державнiй i дають водити себе за нiс деяким iнтригантам, аби просити за злучення Буковини з Галичиною». Вони «iдiоти, йолопи, виродки», i т. д., а «iх провiдник i голова Кобилиця – се кримiнальник, що за плюгавий злочин – нищення домiнiкальних лiсiв – був перед кiлькома роками засуджений чернiвецьким циркуловим судом карним на кiлькамiсячний арешт i сю кару вiдсидiв».

Та сього не досить. Для лiпшого поборення антиавтономiчних змагань руських селян треба було подати в пiдозрiння iх лояльнiсть супроти Австрii, зробити iх бунтiвниками, зрадниками краю. І ось «Bucovina» вiд першого свого числа виступае з твердженням, що Кобилиця – союзник збунтованих угрiв. «Вiд жовтня, – читаемо там, – вiн не сидить у радi державнiй, а займаеться ворохобнею i задля зради держави пiд час нападу вiддiлу Бемових повстанцiв на Буковину заслужив собi на шибеницю, та спасся вiд неi лише таким чином, що втiк». В тiм самiм числi мотивуеться сей закид ось яким оповiданням: «Дня 5 сiчня рознеслася чутка, що Бем iз Семигороду впав на Буковину; через се настав великий переполох, але два днi пiзнiше надiйшли спокiйнi вiстi. Та небавом почуття безпечностi знов розвiяла тривожна звiстка, що посол до ради державноi Кобилиця (руський селянин) iз Сiгета, куди втiк був перед кiлькома тижнями задля попереднього збунтування гiр, нараз, безпосередньо перед нападом Бема, появився в горах мiж своiми земляками, руськими гуцулами, скликав iх цiлком смiло й спонукав до того, щоб мали напоготовi грошi, живнiсть, овес i сiно для вiддiлу повстанцiв, який там мав з’явитися, аби заздалегiдь вiдмовили участi в ополченнi, що мало пiзнiше приготовитися, як i взагалi всякоi помочi при робленнi засiкiв, заряджених у горах на угорсько-семигородськiй границi, i щоб у всiм були готовi пiдпомогти i по-приятельськи прийняти у себе повстанцiв. Енергiчнi зарядження циркулу, безпроволочне обсадження руських гiр значними вiддiлами пiхоти й кiнницi, нарештi, поставлення кiлькох шибениць здушили лихого духу в зародi та привели пiд’юджених гуцулiв знов до розсудку. На жаль, удалося головному провинниковi Кобилицi знов уйти перед рукою справедливостi: вiн утiк знов у сусiднiй Сiгет до повстанцiв, до котрих, здаеться, вступив у службу».

Неправду сеi звiстки стверджуе найлiпше цитований вище лист Сиржистого, який власне 6 сiчня, отже, в сам день вiдвороту Бема з Дорни, вернув до Чернiвець iз Путилова, очевидно, полишивши там усе в спокою. Отже, нiяких гуцульських зiбрань мiж 15 груднем i 5 сiчнем у «збунтованих» селах не було й не могло бути; Кобилиця не мiг приготувати там терену для угорських повстанцiв, а особливо, не мiг заохочувати гуцулiв до опору проти заряджень властi щодо ополчення й засiкiв, бо тi зарядження були виданi аж по нападi Бема, найшвидше коло 10 сiчня, коли розпорядженням львiвського генерала Гаммерштайна на всю Галичину й Буковину розтягнено стан облоги. Та здаеться, що се сталося ще пiзнiше, бо фельдмаршал-поручник Малковський, що мав «хоронити Буковину вiд ворожого нападу», прибув до Чернiвець аж у половинi сiчня, а до Кимполунга аж 23 сiчня. Пiд його командою мав органiзувати се ополчення генерал-майор Ульрiхсталь, i справдi, швидко стояло коло 3000 гуцулiв пiд оружжям. Та вже перед тим, дня 12 сiчня вирушив окружний комiсар барон Канне до Селетина, де люднiсть, мабуть, отягалася виконувати зарядження властей. Канне задля заметiв станув у Селетинi аж 14 сiчня вночi, зараз велiв покликати до себе фервальтера Амброзiюса та звiсного нам уже ватажка пушкарiв Завадинського i велiв iм зiбрати всiх пiдвладних iм лiсних та пушкарiв. На 16 сiчня скликано також депутатiв довколишнiх громад. Канне вiдчитав iм вiдповiдний поклик коменданта i запитав остро, чому не ставилися до роботи над засiками на границi? Селяни звинялися острою зимою й заявили, що скоро лише добудуть iз Радовець поживу для жiнок i дiтей, радо пiдуть усюди, де iх буде треба. Того самого вечора Канне з купою лiсних та пушкарiв вирушив до Плоскоi, щоб зловити Кобилицю. Кобилицi дома не застали, i нiхто в селi не вмiв чи не хотiв сказати, де вiн подiвся. Тодi Канне, певно, на основi «стану облоги», велiв сконфiскувати й забрати все рухоме добро Кобилицi. «Забрали все, що лише можна було забрати, – пише о. Бiлинкевич. – Возами тягли одежу, молочнi продукти, меди, вiск, вовну i всякi достатки. Хата Кобилицi лишилася зовсiм пуста й обдерта з усього». Другого дня скликав Канне депутатiв iз громад Волосько-Кимполунзького околу: Шипота, Ізвора, Молдави, Кiрлiбаби; тi також не сперечались i заявили готовнiсть ставитись до ополчення, i до працi коло засiкiв. Не довiряючи спокоевi селян, Малковський порозсилав по селах обох округiв по 50—80 воякiв на постiй. Як бачимо, анi розрухiв, анi жадного супротивлення властям на дiлi зовсiм не було видно. Однi лише пани жалувалися, що збунтованi гуцули вирубали iм у лiсах коло 200 000 пнiв дерев.

Лишилось iще зловити тiльки самого Кобилицю та його спiльникiв. По селах, охоплених бунтом, почались арештування; ув’язнено i 18 цвiтня приведено до Чернiвець 20 селян («Bucovina», 1849, ч. 9), але Кобилицi не було мiж ними. Окружнi комiсари Канне й Ясинський iздили по селах, шукаючи за ним, але даремно. Вони навiть визначали досить показну суму грошей для того, хто би зловив його або вказав, де вiн пробував. Довiдавшися, що Кобилиця вперед часто бував у домi унiатського священика о. С. у Путиловi, барон Канне обернувся до нього з запитаннями. Священик признав, що Кобилиця справдi часто гостив у нього i виявляв йому велике довiр’я, бо, хоч сам православний, вiн не любив православних попiв. Перед путилiвською сесiею Кобилиця також приходив до нього «на поклiн». І жiнка Кобилицi також часто заходила до о. С. у ту пору, коли ii муж був у Вiднi, й цiкавилася, що там нового пишуть у газетах. Ось i все, що вивiдав Канне вiд о. С. Та коли заговорив про те, чи о. С. не вишукав би якого гуцула, що мiг би видати Кобилицю властям, о. С. вiдповiв: «Нi, пане бароне. За всi скарби свiту нiякий гуцул не видасть вам Кобилицi. Скажу ще бiльше: якби вони дiзналися, що ось я з вами тут щось задумую проти нього, то, певно, повiсили би мене на першiй-лiпшiй гiлляцi».

Тим часом сейм у Кромерижi, не дiждавшись анi приiзду Кобилицi, анi жадноi звiстки вiд нього, на засiданнi 6 лютого одноголосно i без дебати на внесок самоi президii уневажнив вибiр Кобилицi на посла й поручив Мiнiстерству внутрiшнiх справ розписати новi вибори. Кобилиця все ще ховався в горах. Лише його жiнка iнодi виходила з лiсiв, щоб почути, що дiеться мiж людьми. Раз якось вона зайшла до Путилова до о. С., i сей почав вияснювати iй небезпеку, що грозить ii мужевi, та безплiднiсть дальшого опору, i кiнець кiнцiв намовив ii, аби разом iз ним поiхала до Чернiвець до комiсара барона Канне. Комiсар прийняв ii дуже чемно, розпитав докладно про все i списав довгий протокол ii зiзнань. Вiн хотiв iще другого дня дальше розпитувати ii, але в тiй хвилi одержав телеграфiчний наказ як стiй вирушити в характерi цiсарського комiсара на угорську границю з вiйськовим вiддiлом генерала Вольгемута. Якi се були зiзнання жiнки Кобилицi – не знаемо; цiкаве лиш те, що вiн не то що не арештував ii, а ще й дав iй писемний сертифiкат, яким позволялось iй вернутися до рiдного села i жити там без перешкоди. Може, Канне мiркував, що сим вiн приспить обережнiсть Кобилицi i колись захопить його в його домi.

Але Кобилиця не пiшов на сей пiдступ. А тим часом чернiвецька «Bucovina» знов повела проти нього напади в попереднiм тонi. 6 марта вона пускае делiкатну iнсинуацiю на адрес властей, «що в недуже певнiм Русько-Кимполунзькiм повiтi, заселенiм руськими гуцулами, як чути, мають властi поступати дуже обережно при набираннi крайового ополчення, а всi бiльш або менше скомпромiтованi прихильники Кобилицi мають бути вiд нього виключенi». Дня 4 цвiтня знов алярмове донесення: «Лихоi слави Кобилиця зi своiм небезпечним агентом Бiрлою Миронюком знов появився в горах мiж своiми (руськими) гуцулами i пускае громадам небезпечного туману, заохочуючи iх до нападу на панськi лiси й пасовиська i до того, щоб видержали в опорi: вiн iм небавом прийде в помiч з угорською армiею. Викликаний через те бунтiвничий дух став грiзний особливо в околицях Бергомета, для того вислав циркул цiлу компанiю вiйська в тi околицi i починив iншi енергiчнi зарядження. Компанiя вiйська розмiстилася по приказу в Бергометi й околицi. Циркулярний комiсар Вер веде цiлу справу, аби насамперед спинити напади на панськi лiси й пасовиська, вислiдити й строго покарати винуватих, повчити громади i не спускати iх з ока, якнайострiше й безпощадно карати всiх бунтiвникiв та ворохобникiв, слiдити за рухом мiж селянами й держати iх у карбах, та зловити Кобилицю й його агента Бiрлу Миронюка». З сеi дописi видно безтямну злобу, але бiльше нiчого. Ми не маемо нiяких звiсток про побут Кобилицi в околицi Бергомета, i коли там був який розрух, то, певно, Кобилиця не брав у ньому участi. Незвiсно також нiчого про того його агента Бiрлу Миронюка, що виринае нi звiдси нi звiдти на листках «Bucovin-и».

Пару день по тiм знае сей орган уже значно бiльше. Буцiмто циркулярна комiсiя в Бергометi написала повiдомлення до сусiднiх домiнiй дня 5 цвiтня, «що бунтiвник Кобилиця запевнив селян у тих гiрських сторонах, що вiн дня 12-го сього мiсяця з угорськими повстанцями вмаршируе до Буковини i селян зробить безмежними панами краю. Тi поголоски не лише загально розширенi, але й слiдством доказанi. А що знайдено вже рiзнi слiди, що Кобилиця з лихоi слави Василем Бiрлою Миронюком усе ще бушуе в тих гiрських сторонах i заохочуе селян до оружжя, аби зi сподiваними повстанцями прогнати вiйсько i властi, то комiсiя взивае домiнii до енергiчних полiцiйних заряджень». І все се були брехнi! Слiдство, як покажемо далi, не викрило нiякого зв’язку Кобилицi з угорськими повстанцями.

Та «Bucovina» не попускае свого. 13 цвiтня, доносячи про страшний голод у руськiй частi Буковини мiж Днiстром i Прутом, не залишае додати, що причина голоду – не лише торiшнiй неврожай, саранча та холера, але й збаламучення селян через мужицьких депутатiв («знаного Кобилицю, Моргоша i Кiрстого»), якi «найчуднiшими обiцянками довели iх до того, що вони давно вже змарнували й ту дрiбку, що зiбрали, попродали за безцiнь худобу або потратили задля великого браку пашi i тепер, не маючи нiчого, без помочi i без поради, виставленi хiба на страшну голодову смерть». 19 цвiтня дальше донесення про арештування 20 прихильникiв Кобилицi, про великi шкоди, поробленi дiдичам (дiдичi подають iх на 200 000 пнiв) i про вiддання деяких бунтiвникiв у рекрути. 17 червня читаемо донесення, що «напали угорськi повстанцi з Мармароша в двох мiсцях на Буковину, переступивши границю коло Селетина i коло Путилова, але вернули назад – було iх коло 100 мужа». Се донесення само собою не було би нiчим дивним, якби не те, що анi Селетин, анi Путилiв не притикають до угорськоi границi, i якби не те, що присланий iз Чернiвець до вiденськоi газети «Der Oesterreichische Soldatenfreund» i надрукований у ч. 108 опис сього подвiйного нападу угрiв на Буковину дiждався в тiй газетi спростування генерал-майора Фiшера, який запевнив, що в цiлiй тiй iсторii «нема анi слова правди».

Хоча властi далеко лiпше вiд румунських газетярiв знали, скiльки вини стягнув на себе Кобилиця, то все-таки для заспокоення опiнii краю вони не переставали шукати за ним. Вернувшись iз семигородськоi границi, комiсар Канне ще раз довiрочно покликав до себе священика з Путилова, о. С., i предложив йому, щоб завабив до себе Кобилицю i вiддав його в руки властей. Отець С. вiдповiв, що сього не може зробити, раз, що се противиться його розумiнню честi, а друге, що, – казав вiн, – «за один волос Кобилицi пожерли би мене птицi».

Здаеться, що такi пропозицii роблено й iншим особам, у яких iнодi гостював Кобилиця, блукаючи по горах. У маю вiн зайшов у Жаб’ю до священика Вишневського, з яким давнiше також був знайомий. Сей прийняв його, здавалося, дуже радо, засадив його за стiл i почав гостити, а тим часом тихенько послав по фiнансову сторожу, так званих ревiзорiв, якi в ту пору сповняли також службу жандармiв. Ще Кобилиця сидiв при столi, розмовляючи з панотцем, коли наскочили ревiзори, обступили дiм i вхопили його. Поночi вивезли його до Кут, а вiдси пiд сильним вiйськовим конвоем до Чернiвець. 27 мая сильно закованого Кобилицю привезено до Чернiвець i осаджено в арештi.

Слiдство над ним тяглося довго. Аж у 1851 роцi його судили военним судом, та сей оправдав його вiд усiх закинених йому злочинiв i засудив його лише на один мiсяць арешту. По вiдбуттi сеi кари полiтична власть, боячися нових забурень спокою, зробила з ним те саме, що з ватажком мазурськоi рiзнi – Шелею; його маетнiсть у Плоскiй продали i з уряду закупили для нього грунт та хату в тiй самiй Сольцi, де був оселений Шеля. Тут вiн мав жити пiд ненастанним доглядом камеральних урядникiв; до Плоскоi та Путилова йому не вiльно було показуватися нiколи. Про кiнець його життя не знаемо нiчого певного. Отець Бiлинкевич передае таку версiю, що чув вiд гуцулiв: «Раз приiхав до Радовець якийсь архiкнязь на полювання i, наслухавшися немало оповiдань про Кобилицю, забажав особисто побачитися з ним та велiв на завтра покликати його до себе. Сам архiкнязь пiшов на полювання. Того самого вечора до хати Кобилицi прийшли три пани, що були в товариствi архiкнязя, почали приязно розмовляти з ним, далi добули фляшку вина i почали частувати його. Кобилиця напився того вина, i пани пiшли собi, а Кобилиця тоi самоi ночi вмер. Тi пани, як потiм показалося, були Айвас, Джурджован i Ромашкан». Звiстку про отруення Кобилицi чув iз уст гуцулiв також д-р Ол. Колесса.


VII

Ми звели докупи вiдомостi про Кобилицю, якi нам було можливо зiбрати, й силкувалися провiрювати iх критично однi одними. Попробуймо тепер на пiдставi сього матерiалу вияснити собi, хто ж такий був сей Кобилиця, яке змагання, яку iдею репрезентував вiн, за що i в iм’я чого боровся?

Вiдразу мусимо зазначити, що, безсумнiвно, певного матерiалу для вiдповiдi на се питання маемо дуже мало. Лист Кобилицi i лист Сиржистого – се одинокi матерiали першоi руки, що щось говорять; протоколи ради державноi i вирок чернiвецького военного суду в справi Кобилицi – се знов два акти першоi руки, в яких важне не те, що вони говорять, а те, що промовчують. Вирок сказав би нам, певно, значно бiльше, якби нам був звiсний його текст. Усi iншi звiстки – се або тенденцiйно забарвленi партiйнi писання сучасних, iнодi досить лихо поiнформованих, або вiдгуки традицii, вiдгуки неяснi (пiснi й оповiдання народнi, в яких пiдхоплено не одну важну дрiбницю, але занехаяно власне iдейну основу, намiри, психологiю дiйових осiб), або зложенi з рiзнорiдних елементiв, черпаних iз не звiсних нам жерел, i при всiй своiй цiнностi потребують перевiрки (реляцiя о. Бiлинкевича).

У категоричнiй формi висловлено досi, властиво, лиш один погляд на характер дiяльностi Кобилицi. Се погляд «Bucovin-и» 1849 р., по якому Кобилиця був агентом Кошута, бунтував гуцулiв для того, щоб допомогти уграм, i сам зi свого боку надiявся при помочi угрiв зробитися «хлопським королем», дiстати власть над Буковиною. Сього погляду держався Федькович з тою хiба вiдмiною, що заставив Кобилицю вiрити в мадярське свободолюбство й надiятись, що

Угри волю добувають,
Поможуть i нашу.

До сього погляду прихиляеться й Гельферт, хоча й висловлюе деякий сумнiв щодо його вiрностi. Правда, не маючи автентичних урядових даних про рух Кобилицi (з виемком рапортiв чернiвецького старости до львiвського губернатора та губернатора до мiнiстра, документiв, важних для хронологii подiй, але зовсiм байдужих для оцiнки iх характеру), Гельферт користуеться звiстками чернiвецькоi «Bucovin-и», користуеться досить некритично, приймаючи за певнi тi промови, якi вкладае в уста Кобилицi ворожа газета. З сього каламутного жерела взяв Гельферт вiдомiсть про наказ Кобилицi гуцулам приготовляти овес i харч для вiйська; сi слова мали бути сказанi на однiй iз «сесiй», скликаних Кобилицею, отже, десь у падолистi 1848; тим часом польськi звiстки про тi сесii, хоч i як ворожi Кобилицi, нiчого не знають про такi слова, а «Висоvina» вкладае iх в уста Кобилицi, але аж в часi його нiбито агiтацiйноi подорожi по поворотi з Сiгета, перед самим нападом Бема, отже, в перших днях сiчня 1849 р., хоча ми знаемо напевно, що тодi при острих морозах Кобилиця сидiв десь, схований у горах, а в околицi Путилова до 5 сiчня стояв з вiйськом Сиржистий i нiяких гуцульських зборiв не було.

Бере на вiру Гельферт i друге твердження «Bucovin-и», буцiмто Кобилиця заказував гуцулам iти до ополчення та робити засiки в горах проти угрiв. Але ж i сi вiдомостi, поданi у Гельферта в категоричнiй формi, в чернiвецькiй газетi виглядають зовсiм недоладно. По-перше, Кобилиця агiтуе проти них ще перед нападом Бема, значить, щонайменше на тиждень перед iх виданням, в пору, коли нiхто не мiг знати, чи такi зарядження взагалi будуть виданi. По-друге, сама «Bucovina» не може сконстатувати анi одного факту, де би гуцули дiйсно противилися зарядженням вiйськовоi властi; в одинокiм Селетинi вийшло маленьке опiзнення задля браку хлiба, i сюди зараз iде вiйсько i знаходить серед народу повний послух. По 16 сiчнi Кобилиця не мiг уже й думати нi про яку агiтацiю, бо по гiрських селах знов стояли вiйськовi постоi. A «Gazeta Lwowska» виразно констатуе, що зараз по нападi Бема в горах зiбрано до народного ополчення 3000 жвавих гуцулiв.

Лишаючи на боцi загальний характер кошутiвського повстання, шляхетсько-мiщанського радше, нiж демократичного, i крайньо ворожого слов’янам, недоладнiсть пiдозрiвання Кобилицi в зв’язках з уграми видно вже хоч би з того, що одинокий напад угрiв на Буковину пiд проводом Бема був зроблений, очевидно, без найменшого числення на якусь помiч гуцулiв, у околицi, далекiй вiд «збунтованого» округу. Се була партизанська демонстрацiя, що мала нагнати страху противниковi, але не обчислена нi на якi стратегiчнi користi. Бем, переночувавши в Дорнi, вернув назад у Семигород, не пробуючи йти далi, хоч не знайшов серйозного супротивлення. Се чули, мабуть, i противники Кобилицi, коли в цвiтнi 1849 р. видумали ще два напади угрiв уже просто на збунтовану територiю, до Селетина та Путилова, i силкувалися взяти на тi качки несвiдущих географii вiденських нiмцiв.

Отець Бiлинкевич у своiй рукописнiй реляцii прихиляеться також до думки про те, що Кобилиця був у змовi з уграми. На се у нього е два докази: говорення Кобилицi про овес i факт його ув’язнення в Жаб’i: очевидно, мовляв, вiн хотiв утiкати на Угорщину. Щодо першого, то ми вже показали, що се видумка «Bucovin-и», яка могла бути передана о. Бiлинкевичевi якимсь урядником, що 1849 р. читав сю газету i прочитане в нiй помiшав з тим, що бачив або чув вiдки iнде. Щодо другого, то се догадка, нiчим не доказана. Кобилиця мiг укриватися на галицькiм боцi вже тому, що тут за ним не шукали так, як на Буковинi, а пробуваючи тут, зайшов i до Жаб’я; для здогаду про його намiр утiкати на Угорщину се не дае нiякоi пiдстави.

Проф. Кайндль перший спротивився думцi про порозумiння Кобилицi з уграми. Головний його доказ – се вирок чернiвецького суду над Кобилицею. По довгiм слiдствi, в якiм, певно, стягнено весь можливий доказовий матерiал, сей суд – военний, отже, певно, не прихильний до ласкавого трактування бунтiвника – не знаходить на Кобилицi нiякоi вини й засуджуе його лише на мiсяць в’язницi за якийсь дрiбний, по-теперiшньому сказати б, полiцiйний переступ. Справдi, доказ рiшучий.

Але для характеристики руху Кобилицi всi тi докази зовсiм негативнi. Що ж се, властиво, було? І чим був Кобилиця, коли не був кошутiвським агентом? Що не був простим обманцем, який у викликаннi розрухiв шукав тiльки власноi користi й збагачення, се, здаеться, певне. Чоловiк заможний i гордий, що в часах панщини як громадський пленiпотент здобув собi безмежне довiр’я у громад, певно, не спекулював на громадськi сорокiвцi. Жадоби особистого зиску не закидае йому й «Bucovina», хоча й силкуеться кинути двозначне свiтло на нього, говорячи, що вiн вибирав податок по сорокiвцевi вiд нумеру. Що в його словах «цiсар – мiй приятель» i в його поступках, якими вiн i в 1846, i в 1848 р. викликав розворушення серед народу, була певна полiтична мiстифiкацiя, се не улягае сумнiвовi. Але яка ж була цiль тоi мiстифiкацii? Що хотiв осягнути нею Кобилиця? На що надiявся, обiцяючи народовi якусь сторонню помiч, i з якою метою збирав ославленi своi сесii?

Що рух, викликаний Кобилицею, мав аграрну основу, i се, здаеться, не улягае сумнiвовi. Вiд самого 1843 р. i до кiнця бачимо його, зайнятого справою аграрних вiдносин гуцулiв, а спецiально в 1848 р. справою вiдiбрання тих селянських грунтiв, лiсiв i полонин, якi попереднiми роками були загарбанi домiнiями. Поки в Вiднi радив сейм, Кобилиця – се видно з його листа – надiявся уладження сеi справи законодатною дорогою чи, може, яким актом цiсарськоi ласки, подiбно, як се сталося (в розумiннi селян) зi знесенням панщини. Та ось Вiдень збомбардовано на його очах, раду державну розпущено; верталися – могло здаватись Кобилицi – часи повного безправ’я, притиску, подiбнi, як були в 1843 i 1846. І вiн знов хапаеться подiбного способу, як у 1846 р., мiстифiкацii, щоб пiддержати вiру селян у добрий кiнець iх справи. Вiн скликае сесii, запевняе народ, що цiсар дав йому власть у краю, пробуе заводити якiсь своi порядки по селах, остерiгае перед зрадою, але, зрештою, напоминае людей, щоб держали себе спокiйно. І справдi, ми не чуемо про нiякi насильства й нелегальностi в тiм руху, а «страшний бунт», про який кричали переполошенi дiдичi, при ближчiм розглядi розпливаеться в нiщо. Що ж, властиво, урадили гуцули на тих сесiях i що зробили потiм таке, чим би виправдався крик та переполох дiдичiв? Ми не знаемо навiть про такi ексцеси, якi були в 1843 роцi. Бо ж тi 200 000 пнiв дерев, вирубанi буцiмто гуцулами в зимi 1849 р., навiть сама «Bucovina» подае з застереженням, що се «дiдичi самi оцiнюють». Але ж се могли бути звичайнi вируби дров, якi практикуються щозими в гуцульських горах. Тi зрубанi дерева мусили лишитися на мiсцi; гуцули не сховали iх за пазуху анi не могли вивезти нiкуди, бо зрубане дерево в Гуцульщинi видобувають iз гiр аж весною, сплавляючи його рiками та потоками; значить, ся шкода зводиться до зера. А поза тим аграрного злочину нiякого в цiлiм тiм русi не видно.

Лишаеться ще одна можливiсть: допустити у Кобилицi якийсь бiльш або менше ясний iдеал гуцульськоi автономii, свого власного порядку, «щоб гуцули були самi в собi, аби iм нiхто не мав до розказу, лише сам цiсар», як висловлювався ще в 60-тих роках один громадський писар у Жаб’i[21 - В р. 1880 я чув у Коломиi оповiдання про «жаб’iвського губернатора», якогось писаря, що в кiнцi 60-х рокiв, коли пiшла чутка про нову автономiю, зiбрав усю громаду й заявив iй: «Тепер вiд цiсаря прийшла така вiльнiсть, що громада буде сама в собi». Вiн розумiв се таким способом, що громада сама буде установляти собi закони, сама буде мати свiй суд i не буде пiдвладна нiкому, крiм самого цiсаря. Жаб’iвська громада дуже тому врадувалася i зачала справдi поводитися зовсiм автономно. Писар не приймав нiяких паперiв анi вiд староства, анi вiд повiту; всякi справи суджено в самiй громадi, а де виходила потреба, з громади писано «ради» iншим, сусiднiм громадам у спiльних справах. Що се не був одинокий випадок, бачимо з протоколу громадських ухвал села Добрiвлян Дрогобицького пов., де також громадська рада в початку 70-х рокiв присвоiла собi була судiвництво карне й цивiльне».].

На се вказували б i тi вiстi, що подано вище про промови Кобилицi, його накази не слухати анi панiв, анi урядникiв, гутiрка дiдичiв про «хлопське царство» в горах i про «гуцульського царя Кобилицю». За таким поглядом промовляв би й лист Сиржистого, який у агiтацii Кобилицi бачив, очевидно, не сам аграрний рух, а пробу якогось вiдмiнного громадського устрою, власного суду, без послуху домiнiям, якусь громадську автономiю, про яку, може, й була мова в Вiднi, але яка не була анi ухвалена, анi санкцiонована цiсарем. Могли Кобилицi пiддати таке розумiння громадськоi автономii деякi радикальнi, республiканськi та соцiалiстичнi елементи, якими тодi кишiв Вiдень i якi, певно, не занедбували по-своему впливати на послiв, особливо на селян. Мiг i дехто з урядникiв, особливо таких, що знали нещаснi вiдносини галицького та буковинського селянства й не любили шляхти, робити Кобилицi деякi надii на будущий конституцiйний устрiй i тим пiддержати його наiвну вiру в цiсарську прихильнiсть i помiч.

Все се могло бути, та повторюю, все се комбiнацii, не пiдпертi певними свiдоцтвами. Надiюсь, що незабаром на сторiнках «Записок» будемо могли подати новi матерiали, що бодай у частi розвiють ту непевнiсть.




ВІДРУБНІСТЬ ГАЛИЧИНИ


Не нову справу i надто ще не в свiжiм соусi подав на стiл галицькоi прилюдноi дискусii орган нiмецького народного клубу, вiденська «Deutsche Zeitung». Не нову, бо ii корiння криеться ще в традицiях полiтичного побуту Галичини вiдрубного вiд Австрii, в традицiях iз-перед р. 1772, так що перша голосна дискусiя про неi в першiм проблиску конституцiйного життя в р. 1848 була не ii початком, але тiльки вiдновленням. Вiд р. 1848 кождий новий проблиск свободи, ба навiть кожда важнiша змiна конституцiйного устрою Австрii виводила на денний порядок справу бiльшоi або меншоi вiдрубностi Галичини. Та коли порiвняемо з собою рiзнi моменти, в яких та справа випливала наверх, побачимо величезнi рiзницi в ступенях i формах ii прояву. В рр. 1790—1792 галицька шляхта конспiрувала з метою вироблення повноi полiтичноi вiдрубностi Галичини вiд Австрii, як частi вiдбудованоi Польщi[22 - Про се гл. докладнiше мою книжку «Громадськi шпихлiри в Галичинi 1784—1840 рр.» (Украiнсько-руський архiв, т. II., Львiв, 1907, ст. XXXIII—XLIII).]; в р. 1848 шукала тоi самоi мети на дорозi парламентарного союзу з нiмецькими лiбералами, а 20 лiт пiзнiше в соймовiй «резолюцii» зреклася рiшучо планiв вiдiрвання Галичини вiд Австрii, розумiючи й самостiйнiсть Галичини тiльки в зв’язку з цiлiстю тоi держави, i жадала тiльки нацiоналiзацii (себто полонiзацii) галицьких шкiл i урядiв, а також деяких джерел доходiв, що могли би пiдпомагати крайовi фiнанси. А нарештi теперiшнiй проект, вiд якого «Dziennik Polski» вiдвертаеться гордо, а про який «Przeglad» пише як про зовсiм недотепний концепт. Справдi, habent sua fata – iдеi та програми!

Найновiша газетна дискусiя про сю справу з многих поглядiв цiкава i може дечого навчити. Цiкава поперед усього тим, що iнiцiатива вийшла вiд нiмцiв, вiд тих самих нiмцiв, що недавно вислали адрес з подякою Бiсмарковi за гноблення польського елемента, а по iх словах за скрiплювання нiмецького елемента в Познаньщинi. І ось нараз клуб посла Пiккерта виступае з пропозицiею, аби поляки покинули союз iз чехами, i в замiну за союз iз нiмцями-народовцями з iх рук приняли те, чого вiдтак здавна домагаються – вiдрубнiсть Галичини на взiр Хорватii. Розумiеться, що невважаючи на запевнення «Deutsche Zeitung» про прихильнiсть до полякiв i слов’ян, у тiм числi й чехiв, нiмцi-нацiонали зовсiм не дбають анi про полякiв, анi про Галичину; iм важно тiльки те, аби розiрвати парламентарний союз полякiв iз чехами i таким способом захитати пiдстави теперiшнього мiнiстерства та теперiшньоi полiтичноi системи в державi. Що справдi тiльки таку мету на оцi мав виступ «Deutsche Zeitung», се випливае ось iз яких уваг, що самi собою насуваються по прочитаннi ii статтi.

1. «Deutsche Zeitung» виказуе, що в Галичинi нема публiчноi опiнii, нема самостiйного мiщанства анi зорганiзованого людового сторонництва, а одиноким керманичем краю i паном положення треба вважати шляхту. Кому ж, отже, робить той часопис своi пропозицii? Очевидно, або нiкому, або тiльки тiй самiй шляхтi. І коли орган нiмецького клубу радiсно пiдносить голос «Kurjera Lwowskiego» про його статтю, та емфатично подае йому руку до боротьби з корупцiею та реакцiею, то все те балакання виходить на пустi фрази супроти пропозицii того самого органу – надання Галичинi повноi вiдрубностi, при котрiй вiн сам анi крихти не мiг би допомогти «Kurjerowi Lwowskiemu» до поборювання чого-будь у краю, але навпаки, при котрiй пануюче становище шляхти в Галичинi з самоi конечностi мусило би бути скрiплене, а зате в Вiднi знейтралiзоване.

2. Якби орган д. Пiккерта поважно думав про поправу вiдносин у Галичинi, а не лише про полiтичний маневр, то не був би в своiх статтях так абсолютно забув про те, що признання вiдрубностi Галичини як окремоi провiнцii в Австрii з нацiонального погляду властиво не розв’язуе питання, а навпаки, комплiкуе його, – не був би забув про те, що в Галичинi живуть обiк себе два не зовсiм iз собою згiднi народи, якi своiми осiдками сягають також поза ii границi, i що властиве розв’язання питання в границях передлитавськоi Австрii значило би хiба утворення двох провiнцiй, iз яких одна обiймала би Захiдну Галичину та Шлеськ, а друга Схiдну Галичину та половину Буковини.

Що про iснування русинiв у Галичинi забув орган нiмецьких нацiоналiв, у яких клубi засiдае також одинокий «самостiйний» руський посол д. Ковальський, се власне знак нещиростi намiрiв того клубу, а надто безличнiсть супроти одного з його членiв.

Не менше цiкаве вiд того нiмецького маневру було також приняття, якого вiн дiзнав у галицькiй пресi. «Dziennik Polski» назвав проект ««Deutsche Zeitung» голосом сирени i рiшучо вiдкинув предложений союз, буцiмто лише тому, аби пiдняти дальшу боротьбу «за нашi i наших союзникiв чехiв справедливi та природнi права». За якi власне «нашi» права «Dziennik» бажае пiдняти дальшу боротьбу, про се вiн не згадуе нiчого, але те гаряче обставання за слов’янською iдеею того самого органу, якого фейлетонiст Ян Лям так часто висмiював ту iдею як донкiхотство на непотрiбний романтизм, могло би видатися трохи дивним. Вияснюе подекуди сю загадку ряд точок, покладений редакцiею в серединi цитату зi статтi «Deutsche Zeitung», наведеноi в ньому. На втiху та поучення своiх читачiв редакцiя задумала первiсно подати iм у перекладi кiлька уступiв многоважноi статтi «Deutsche Zeitung», i запитувала ось що: «В Галичинi, як тепер стоять речi, публiчна опiнiя не значить нiчого. Кiлька тисяч шляхти (? Ред. Dz. Р.) рiшають про все так само, як за часiв Речi Посполитоi, iх iнтерес вимагае того, аби вдержати отвором дорогу, що веде iх до гонорiв та урядiв… Поки тi пани згодяться на виборення для Галичини становища коштом своiх особистих прав, пропливе багато води в Вiслi!»

Прочитавши сей уступ я думав зразу, що виточкуване мiсце сконфiскувала прокураторiя, або щонайменше воно мiстило щось таке, за що редакцiя могла боятися конфiскати. Я здивувався, прочитавши те саме мiсце в «Kurjerze Lwowskim» та в «Slowie», де сей уступ виглядае ось як: «Прикладом сього граф Водзiцький. Яким правом той Водзiцький, стоячи на чолi товариства гiрничоi експлуатацii, визискуе багатства Каринтii та Стирii i враз зi своiми протегованими побирае величезнi пенсii та тантiеми, коли рiвночасно акцiонарi з цiлого того iнтересу не мають зовсiм нiяких доходiв?» Таке те виточкуване мiсце! Чому редакцiя «Dz. Р.» пропустила його в своiм цитатi? Тому, що воно б’е в найболючiшу точку i вiдкривае цiлий секрет «консерватизму» та слов’янофiльства не лише самого «Dz. Р.», але також i тих сфер, що пiдпирають його i стоять, мабуть, у близькiм зв’язку з гр. Водзiцьким. Але гр. Водзiцький важний тут не як особа, а тiльки як тип, як часть системи, як один iз найвиднiших плодiв самолюбноi класовоi полiтики нашоi шляхти, що зреклася всiх ширших думок i програм, аби тiльки спекти свою печеню. Не в головi там панам боротьба «за нашi та наших союзникiв права»; iм пожаданi тiльки здобутки, i доки, союз iз чехами запевняе iм перевагу в монархii i безпосередне держання в руках рожна, на якiм печеться печеня, доти той союз буде тривкий i щирий, доти вони «лишаться на раз занятiм становищi, хоч би хто й назвав iх iдеологами»ю Мiй боже, хто ж мiг би бути таким злобним або наiвним, аби назвати iх iдеологами! Нi, панове, нiхто в свiтi не назве вас таким прозвищем, бо всi знають дуже добре, якi показнi та дзвiнкi здобутки приносить вам ваше «раз зайняте» становище.

Та коли становище «Dziennika Polskiego» в тiй справi для нас зовсiм ясне й зрозумiле, то тим менше можемо зрозумiти становище, яке заняв у нiй «Kurjer Lwowski». З великою радiстю вiтае вiн голос нiмецького органу в переконаннi про його щирiсть, i запевняе, що «аби тiльки знайти спосiб розв’язки спору мiж нiмцями й чехами, хоч би навiть при помочi територiального подiлу провiнцii, всi лiберальнi та демократичнi елементи нашого народу злучаться з нiмецькою демократiею союзом, який нашому народовi запевнить свобiдний розвiй його народностi i позволить усiм злучитися в щирiй працi для загального поступу i в завзятiй боротьбi з корупцiею та упирем реакцii».

А проте той сам «Дневник» стiльки разiв нарiкав на слабiсть та дезорганiзацiю лiберально-демократичного табору в Галичинi i сам найлiпше знае про його безсильнiсть. Та, очевидно, йому не ясно, що надання Галичинi вiдрубностi при теперiшнiм положеннi не тiльки не скрiпило би той табiр, але навпаки могло би на довгi лiта загальмувати його розвiй, бо ж, очевидно, в тiм актi головним i одиноким чинником була би шляхта, а шляхта, певно, анi не брала, анi не давала би такоi вiдрубностi, яка би хоч лиш у самiй Галичинi могла в скорiм часi вкоротити планування, а помiч нiмецьких народовцiв при вiдрубностi Галичини мала би для тутешнiх демократiв ще менше значiння, нiж мае тепер.

Одним словом, не тiльки з огляду на нещирiсть i фактичну немiч того, хто дае, але також i з огляду на внутрiшнi вiдносини нашого краю, вiдрубнiсть Галичини натепер не може бути пожадана.

Вважаючи головною метою iнтелiгенцii працю коло полiпшення долi та усвiдомлення людовоi маси, ми тим самим уважаемо всякi полiтичнi форми тiльки рамками, що дають бiльш або менше вiльного мiсця для такоi працi. Найлiпша полiтична форма буде та, що дасть найбiльше можностi для такоi працi, а притiм найбiльше охоронить наш люд вiд визиску та утиску чужих i своiх паразитних елементiв. Кожда полiтична форма, що зближае нас до того iдеалу, буде для нас усе пожадана власне в мiру того, оскiльки зближаеться до нього. Тому й побiльшення автономii Галичини в основi мусить бути пожадане для нас, бо будь-що-будь воно мусило би з часом покликати до дiяльностi багато сил досi утаених, мусило б оживити не лиш iнтелiгенцiю, але також i людовi маси, i дати деякi запоруки лiпшого розвою на будуще. Але, з другого боку, ми не можемо забути, що тепер в Галичинi «нема опiнii публiчноi», крiм шляхетськоi, нема зорганiзованого сторонництва, крiм шляхетсько-езуiтського, i для того вiдрубнiсть, дана при теперiшнiх вiдносинах, мусила би вийти виключно на користь тоi найменшоi суспiльноi групи, а на шкоду iнших.

Зрештою, головнi домагання наших автономiстiв iз рр. 1867—80 тепер майже осягненi – уряди й школи в Галичинi майже зовсiм знацiоналiзованi, себто сполонiзованi, i розширення автономii краю не могло би вже розширити тоi нацiоналiзацii, хiба на шкоду другоi крайовоi народностi, руськоi, а се певно не посунуло би наперед, але попхнуло би взад будущину Галичини. Знаемо дальше, що знацiоналiзоване урядництво, в значнiй частi шляхетського походження або залежне вiд пануючоi шляхти, ipso facto[23 - У силу самого факту (лат.).] при наданнi вiдрубностi пiдпирало би змагання тоi шляхти, тим бiльше, що й при вiдрубностi лишили би ся для нашоi шляхти отворенi тi дороги, якi за часiв абсолютизму провадили до високих гiдностей та дохiдних посад – протекцiя у вiденського двора та зв’язки з магнатерiею й шляхтою iнших австрiйських краiв. Чи при таких вiдносинах у окремiй, але опанованiй шляхтою та пiдвладною iй адмiнiстрацiею Галичинi було би легко зорганiзувати сильну та одноцiльну демократичну людову партiю чи то польську, чи польсько-руську для протидiлання пануючому напрямовi, як i тодi, певно, не перестав би бути феодально-клерикально-реакцiйним, про се смiемо сумнiватися тим бiльше, що така партiя й досi не здужала зорганiзуватися. А без iснування такоi партii, свiдомоi своеi мети, солiдарноi з масами люду руського та мазурського, що без боязнi висловляла би його потреби та домагання, без правдивого людового заступництва вiдрубнiсть Галичини могла би для нашоi провiнцii статися не добродiйством, а небезпекою. Не забуваймо, що бiльша свобода, дана елементам реакцiйним та експлуатацiйним, могла б у нас замiсть приспiшення природного розвою приспiшити цiлий ряд забурень i актiв елементарного темного протесту, що легко в однiй хвилi могли б змести з лиця землi не тiльки автономiчну будову, але навiть i конституцiйнi права в нашiм краю.

Ще раз повторяю, одинока умова, при якiй не тiльки вiдрубнiсть на взiр Хорватii, але й теперiшня общипана автономiя може вийти на користь Галичинi, се утворення i зорганiзування сильноi людовоi партii русько-польськоi, яка б i в соймi крайовiм i в радi державнiй могла пiдносити голос у оборонi iнтересiв краю. Лиш тодi й тiльки тодi можна буде шукати союзникiв iз позаграниць краю, бо доки того нема, нiякий союзник не поможе нам. Зав’язки тоi думки, так простоi i так близькоi для кождого, хто розумiе тотожнiсть економiчних та суспiльних iнтересiв люду як руського, так i польського в Галичинi, бачимо вже в солiдарностi селянських послiв-русинiв i полякiв у крайовiм соймi в першiм десятилiттi його iснування. Щораз бiльше голосiв та фактiв iз остатнiх лiт упевняе мене в тiм, що ся думка дозрiвае чимраз бiльше i що ii здiйснення може принести спасеннi наслiдки для цiлого краю. Супроти тоi думки, наскрiзь легальноi, легкоi до зреалiзування, але притiм серед теперiшнiх наших вiдносин надзвичайно реформаторськоi, аби не сказати навiть революцiйноi, мусить вiдступити набiк думка про територiальний подiл Галичини пiсля народностей, яку пiдносить одна часть русинiв. Сю думку дуже трудно перевести: вона принесла би нашому крайовi багато заколоту, позволила би рiзним людям пiдозреного поведення ловити риби в мутнiй водi, але натомiсть не посунула би анi на крок наперед анi економiчного, анi суспiльного розвою народу.




НАЙНОВІШИЙ ГАЛИЦЬКИЙ ВИБІР


Я кандидував у Галичинi i випробував «повну законнiсть» галицьких виборiв, так сказати, на власнiй шкiрi. Тепер можу оповiдати з власного огляду й досвiду. Дня 31 жовтня я перепав у виборчiм окрузi Перемишль – Добромиль – Мостиська «в боротьбi порядку та суспiльноi гармонii з елементами перевороту». Я вдався в ту боротьбу бiльше з публiцистичного, нiж iз полiтичного iнтересу, i вона принесла дуже багато публiцистично iнтересного. Прошу вибачення в читача, коли в дальшiм оповiданнi моя особа так часто виступае на перший план, бо ж оповiдаю переважно пережите мною.

Історii мойого незаконного арештування по селянському вiчу, що вiдбулося в Перемишлi дня 6 жовтня, та мойого видалення з Перемишля не згадую тут як рiч вiдому. Майже одночасно з сiею моею пригодою трафилася в Добромилi iнша, далеко поважнiша. На той сам день заповiджено також там селянське вiче, але староство заборонило його. Один селянин iз Торок, недалеко Перемишля, Олекса Муштук, хотiв взяти удiл у тiм вiчi й удався з Добромиля до поблизького села Ляцького до знайомого селянина, що звався Фартушок. Деякi сусiди того селянина зiйшлися в його хатi й розмовляли при гостинi, коли, втiм, нараз до хати ввiйшли жандарми, арештували Муштука, завели його до Добромиля i заперли в жандармерiйнiм арештi. Там держали нещасного цiлих 16 годин без iди та напою, поки староство не рiшилося передати справу повiтовому судовi, який зараз випустив ув’язненого на вiльну стопу.

14 жовтня явилися до мене голова перемиського селянського комiтету соймовий посол Степан Новакiвський i секретар того ж комiтету Павлуцький i предложили менi зголосити свою кандидатуру, заявляючи, що селянство прийме ii прихильнiше, як кандидатуру дотеперiшнього посла старорусина д-ра Антоневича. Я рiшився прийняти се предложения i виiхав слiдуючоi суботи до Мостиськ, де також мало вiдбутися передвиборче зiбрання. На се зiбрання прибули також д-р Антоневич iз Перемишля i редактори Маркiв, Авдиковський та Вячеслав Будзиновський зi Львова. В Мостиськах застали ми досить багато селян iз околицi, але не можна було знайти локалю для вiдбуття зiбрання.

Даремно звертався д-р Антоневич особисто до старости, свойого колишнього ученика, потiм до маршалка повiтового та до посадника мiста з просьбою вiдступити для вiдбуття зiбрання салю ради повiтовоi або магiстрату. Староста не тiльки не вволив просьбi свойого колишнього вчителя, але надто дав iще всiм жидам у мiсточку знати, аби жаден iз них не важився позволити на вiдбуття зiбрання в своiм локалi. А коли д-р Антоневич мимоходом попросив пана старосту, аби бодай не ставив жодних перешкод вiдбуттю зiбрання, сей вiдповiв, що не може обiцяти навiть того. Се мало бути сьоме вiдбуте передвиборче зiбрання; шiсть попереднiх перед виборами до сойму крайового або заборонено, або розв’язано урядово.

У тiм клопотi допомiг нам простий мостиський мiщанин, який не побоявся позволити нам вiдбути збори в його помешканнi. Щоправда, там було тiсно, селяни заповнили кiмнату та сiни, а значне число людей прислухувалося нарадам просто з вулицi крiзь отворенi вiкна. Та не минула година, коли, втiм, явилися жандарми; в повнiй зброi вони вiйшли до кiмнати i вiзвали зiбраних розiйтися з сього помешкання. Притомнiсть духа голови зборiв д. Будзиновського продовжила трохи тривок зiбрання. Вiн заявив напростець, що не розв’яже зiбрання, поки жандарм не покаже йому писемного поручення[24 - Для пам’ятi додам до сього оповiдання, що д. Будзиновський зараз на першiм вступi, коли жандарм заговорив до нього по-польськи, вiдповiв мадярськими словами: Nemtudom (не розумiю!). Сi слова вiн повторяв кiлька разiв, за кожним разом сердитiше, поки жандарм перестав говорити до нього по-польськи. – Прим. І. Франка.].

По досить довгих переговорах один жандарм вiддалився, а за пiвгодини вернув знов, без писемного поручення, але в супроводi повiтового комiсара, який, вправдi, не посмiв особисто вiйти до кiмнати, але зупинився в сiнях i вiдтам заохочував жандармiв, аби закрили зiбрання й арештували Будзиновського. Серед голосних окрикiв протесту зiбрання розв’язано i Будзиновського арештовано. З арешту його незабаром заведено до староства i тут по 4-годиннiм переслуханню, що було бiльше свобiдною розмовою, нiж урядовим переслуханням, пан староста випустив його на волю. За чотири переступи закону йому загрожено процесом, але се була тiльки пуста погроза, бо процесу не виточено.

Протягом тижня, вiд 13 до 20 жовтня, переведено в цiлiм виборчiм окрузi найбiльшу часть правиборiв[25 - Правибори. – Збори селян, на яких висувалися повноважнi представники для участi у виборах. Селяни не мали права брати безпосередньоi участi у виборах, а тiльки через своiх представникiв.]. Про оживлену агiтацiю з мойого боку не було що навiть i думати. Я не мав анi часу, анi засобiв, аби об’iхати хоч важнiшi мiсцевостi величезного виборчого округу, коли натомiсть мiй контркандидат, пан Павло Тишковський, не цурався звичайних випробуваних шляхетських агiтацiйних способiв – пiдкупства та пресii – причiм i властi не лише не спиняли, але всякими способами попирали його. І так у Медицi, великiм селi недалеко Перемишля, всi властителi грунтових господарств одержали раптово упiмнення вiд податковоi властi, аби як стiй вирiвняли своi податковi залеглостi, а в противнiм разi iм загрожено наглою екзекуцiею.

Переляканi господарi купами рушили до Перемишля, однi, щоб будь-яким способом роздобути грошi, а iншi з намiром випросити у сувороi влади помилування та вiдкладення. Тим часом у селi вiйт зi своiми небагатьма прихильниками провiв правибори зовсiм вiдповiдно до бажання комiсара. Запiзно побачили хазяi, що iх обдурили. Вони внесли протест, пiдписаний 80-ма хазяями, але сей протест не мав нiяких наслiдкiв. Те саме сталося в Купнi, селi Перемиського повiту.

По iнших селах, де правибори випали на користь моеi кандидатури, iх скасувало староство несподiвано аж через тиждень, отже, саме перед днем виборiв, коли виборцi одержали вже легiтимацiйнi карти i так само несподiвано, з занедбанням усяких законних форм, провели новi правибори на користь пана Тишковського, наприклад, у Болестрашичах та Негрибцi. Протести й тут лишилися без наслiдкiв. У Добромильському повiтi зробили те саме, а пан староста показав остовпiлим селянам iх протести з великою силою пiдписiв i адресованi до особи намiсника, заявляючи iм iз самозадоволенням, що вони зовсiм нiчого не вартi, i вiн навiть не завдав собi труду вислати iх на означену адресу.

Коли в той час взагалi агiтували за мою кандидатуру, то була се робота радикального селянського комiтету в Торках i кiлькох молодих людей у Перемишлi та в Добромилi. Я дивуюсь самовiдреченню та правдивому геройству сих людей. З кiлькома крейцерами в кишенi, незважаючи на сильний дощ, вони ходили вiд села до села, наражаючись на всякi невигоди та небезпеки. Селянин Петро Новаковський, брат сеймового депутата Степана Новаковського, був в Устрiках без нiякоi причини заарештований тамошнiм бурмiстром i випущений аж другого дня. Селянина Онисика переслiдували жандарми, як дикого звiра, вiд села до села. Друкованi вiдозви, в яких рекомендували мою кандидатуру, вiдбирали жандарми в селах, хоч вiдозви перейшли через урядову цензуру. Натомiсть агiтатори пана Тишковського тiшилися повною свободою дiяльностi i могли зовсiм явно провадити найкращий торг голосами. Коли в iх присутностi заговорював хтось про мою кандидатуру, вони з насмiхом запитували:

– А скiльки дае той пан за голос?

У недiлю дня 20 жовтня мали вiдбутися передвиборчi збори в Судовiй Вишнi та в Перемишлi. В першiй iз тих мiсцевостей виборцi не зiбралися, натомiсть у Перемишлi збори були дуже численнi й оживленi. Д-р Антоневич зрезигнував зi своеi кандидатури на мою користь, i я виступив тепер як одинокий кандидат русинiв, а властиво як одинокий кандидат селянства. Збори вiдбулися спокiйно. Може, найцiкавiшим епiзодом була промова селянина Остапа з Яксманич, який досить досадно змалював особу пана Тишковського, його «паперовi грошi»[26 - Спецiальнi квитки зi штемпелем Тишковського, якими вiн розраховувався замiсть грошей з селянами за роботу, але пiзнiше вiдмовився викупити. І. Франко викрив цi махiнацii Тишковського у статтi «Das Papiergeld des Herrn von Tyszkowski» («Die Zeit», 1895, № 56, с. 50), а також у статтях з приводу виборiв у газетi «Kurjer Lwowski» восени 1895 р.] та його дiяльнiсть серед народу.

Слiдуючоi недiлi, дня 27 жовтня, мали бути знов збори в Перемишлi i зiбрання виборцiв у Добромилi. Невважаючи на сильний дощ, до Перемишля зiйшлося коло 1000 селян, але староство в останнiй хвилi заборонило зiбрання задля небезпеки холери. Се була, очевидно, cholera politica, спецiальна хвороба, дуже розповсюджена в Галичинi, що вибухае тiльки там, де треба ударемнити або розiгнати неприемнi масовi зiбрання.

Я мав намiр того дня представитися виборцям у Добромилi, тож поiхав туди й переконався, що задля довгих дощiв зiбралося тiльки невелике число виборцiв. Я занявся розмовою з ними в однiй гостиницi. Ледве всi ми були зiбранi, коли до гостиницi вiйшов жандарм, сим разом без карабiна, i сiв коло стола. Ми не переривали своеi розмови i продовжували ii. Жандарм слухав пильно, але не вмiщувався в нашу розмову. Ми постановили на другий день зiбратися в бiльшiм числi в однiм приватнiм помешканнi i вiдбути там збори за особистими запрошеннями на основi § 2 закону про зiбрання.

Коли, одначе, на другий день мiй приятель Василь Гукевич[27 - Василь Гукевич, тодi студент-медик, був сином священика в Квасининi, селi Добромильського повiту. – Прим. І. Франка.] почав на торговицi обходити виборцiв i роздавати iм запросини на збори, той самий учорашнiй жандарм заарештував його з того приводу, що вiн «роздавав селянам картки невiдомого змiсту i агiтував перед наближенням виборiв у часi, в якiм агiтування було заборонене». Даремно доказував йому Гукевич, що власне в тiм часi законом запевнена повна свобода агiтацii.

– Прошу пана йти за мною до пана старости, – раз у раз повторяв жандарм, який, очевидно, поступав у виконаннi даного розпорядження, – там пану все виясниться.

Гукевич пiшов до пана старости, який, одначе, не вдостоiв його анi одного слова, тiльки поручив повiтовому комiсаровi Стшельбицькому переслухати молодого чоловiка. Але се знов було тiльки балакання, яке провадив пан комiсар iз Гукевичем, а не урядове переслухання. Пан комiсар жалував його, вичитував йому рiзнi моральнi науки, признався нарештi, що вiн колись також був молодим i радикалом, але тепер давно вже позбувся молодостi, радикалiзму та всяких принципiв. Вiн знав уже про наш намiр скликати зiбрання виборцiв на основi § 2 закону про збори i недвозначно дав зрозумiти Гукевичевi, що власть розжене жандармами тi збори, «бо той параграф по моiй iнтерпретацii, – додав п. комiсар з натиском, – мае значення тiльки для зборiв найближчих знайомих». По пiвгодиннiй розмовi Гукевича випущено.

Арештування Гукевича викликало мiж селянами, присутнiми в мiстi, великий перестрах. Побачили в тiм «сильну руку» п. Тишковського. Агенти того пана натомiсть набрали вiдваги i переказали менi явну погрозу, що, коли покажусь де-будь у мiстi, мене поб’ють. Переляканi селяни просили мене не виходити з помешкання. Коли Гукевич вернув, побачили ми, що серед таких обставин шкода заходу ще раз скликати збори, бо нiхто не прийде. З тим я вiд’iхав до Львова, обiцявши, що день перед виборами приiду знов до Добромиля.

Згадаю тут iще, що протягом усього того часу польська преса, пiдбита шляхетським духом, робила все можливе, аби знеславити мене в очах публiки. Зразу, коли ще кандидував д-р Антоневич, мене окричувано як замаскованого москвофiла; пiзнiше, коли д-р Антоневич зрiкся своеi кандидатури, з мене зроблено прихильника перевороту, а виборчу кампанiю в перемиськiм окрузi представлено як боротьбу суспiльного порядку, якого представником мав бути п. Тишковський з мiжнародною пропагандою перевороту. Розумiеться, не бракувало й таких, що в моiй кандидатурi бачили приватнi мотиви.

У клерикальнiм «Dziennik’y Poznansk’im» подано вiдомiсть, що се моя пiмста за те, що моя габiлiтацiя на приватного доцента руськоi лiтератури на Львiвськiм унiверситетi, хоч фiлософiчним видiлом того унiверситету прийнята з найбiльшою похвалою, не була затверджена мiнiстерством просвiти на основi оречення львiвського намiсника гр. Казимира Баденi. Дуже характеристичне також те, що два сеймовi посли i польськi демократи д. Тадей Романович в «Now’iй Reform’i» i Теофiл Мерунович у «Gazet’i Narodоw’iй» не поцуралися вiзвати прилюдно головного редактора «Kurjer’a Lwowsk’ого» д. Генрика Реваковича, якого довголiтнiм спiвробiтником був я, аби видалив мене з редакцii тоi газети як «заклятого ворога польщини та клеветника польськоi нацii».

Так надiйшов, нарештi, день виборiв. Оповiм подii того дня за чергою. 30 жовтня поiхав я до Добромиля. Тут застав я знайомого менi селянина Муштука, що на сьогодня мав завiзвання до добромильського суду в справi його вищезгаданого арештування.

– То правдива бiда, – говорив вiн. – Скоро тiльки я показався в мiстi, зараз обступили мене агенти Тишковського. Вони пiзнали мене й почали питати: «А ти що тут робиш?» Я показав iм свое завiзвання до суду. «То йди до суду, – сказали вони, – а скоро тебе вiдтам випустять, не смiй забаритися анi однiеi години в мiстi, але iдь назад, вiдки прибув, а то буде тобi лихо». Невважаючи на те, я лишився. Я чув, що за мною слiдять, хочуть мене бити.

– А що ж iз виборцями, – запитав я, – чи можна говорити з ними?

– Про се нема що й думати, – вiдповiв вiн. – Мiсто повне агентiв Тишковського, злiсних i слуг. Скоро покажеться який виборець, його зараз обступають, тягнуть до шинку, гостять горiлкою та ковбасою i стережуть, аби не рушився нiкуди. Я пiшов також до такого шинку, але поплiчники Тишковського зараз пiзнали мене, а шинкар не хотiв дати менi навiть склянки пива й вiзвав мене, щоб я зараз iшов геть i не псував йому iнтересу.

Я заiхав до знайомого адвоката д-ра Тiгермана, мойого колишнього ученика з дрогобицькоi гiмназii. Минуло ледве 10 мiнут, аж ось являеться у нього головний агент пана Тишковського й питае гостро:

– Чи тут д-р Франко?

– Так, – вiдповiв д-р Тiгерман. – Чого вам треба вiд нього?

– Хочемо арештувати його.

– Ви? А ви хто такий?

– Ми не ми, а знайдуться такi, що се зроблять.

– У моему домi, – вiдповiв д-р Тiгерман, – не зробить сього нiхто. Вiн мiй гiсть, а хто би захотiв арештувати його, навчиться лiтати долi сходами.

Агент зацукався.

– Ну, у вашiм домi, пане маценасе, ми сього не зробимо, але скоро тiльки покажеться у мiстi, його арештують.

І щоб надати бiльше значення сiй погрозi, в сiнях каменицi, в якiй на першiм поверсi була канцелярiя та помешкання д-ра Тiгермана, поставлено сторожу з 10 до 12 людей, якi, очевидно, мали поручення блокувати мене, не впускати анi виборцiв до мене, анi мене до них. Вони стояли там до пiвночi. Перемерзши, мабуть порядно, й не дождавшися нiкого, вони пiшли геть, але вранцi другого дня з’явилися знов. Рiвночасно силою видалювано моiх прихильникiв iз мiста. Отак прочищено грунт, а всю нiч приготовувано податливих виборцiв горiлкою та пивом при звуках музики по шинках до вiдповiдного сповнення iх найвищого горожанського обов’язку.

Рано, коло восьмоi години, сторожi бiля дому д-ра Тiгермана вже не було i я вийшов на мiсто. Скоро я показався на ринку, я зробився предметом загальноi уваги. Численнi мiщани, злiснi офiцiалiсти п. Тишковського, а також селяни та мiщани, що купками ходили по ринку, ззиралися на мене та показували пальцями, але нiхто з них не приступив до мене. Я побачив вiдразу, що даремнi були би моi зусилля звертатися до селян; вони були або п’янi, або заляканi, а деякi з них знаками давали менi знати, аби я не заговорював до них нiчого.

О 9-й годинi мало розпочатися голосування, та що головна сила виборцiв п. Тишковського з околиць Бiрчi ще не явилася, заведено присутнiх на ринку виборцiв до досить вiддаленого будинку ради повiтовоi, i тут агенти п. Тишковського ще раз повчали iм заслуги та вартiсть свого кандидата. Нарештi о пiв 10-i приiхали численнi вози пана Тишковського, напакованi бiрчанськими виборцями. Їх завезено перед сам виборчий локаль, iнших приведено також сюди; вся сила агентiв, агiтаторiв i поплiчникiв п. Тишковського зiбралася перед виборчим локалем густою хмарою, 10 жандармiв поставало в два ряди перед входом, а деякi патролювали сюди й туди серед юрби, аби тримати порядок. Сю свою задачу вони сповняли досить оригiнально. Агенти пана Тишковського могли збиратися великими купами, говорити голосно та лаяти противникiв; та коли хто з тих противникiв посмiв заговорити до якого виборця або коли iх зiбралася хоч невеличка купка, зараз являвся жандарм i гукав:

– Розходiться! Розходiться! Що тут маете говорити?

Героем дня був добромильський ремiсник Пелехович, по ремеслу бляхар, досить непочесна, не раз в’язницею карана людина. Вiн надiявся доброго зарiбку з виборiв. Попереднього дня вiн вiдводив моiх прихильникiв до залiзницi, напастував виборцiв, а рано в день виборiв, не знаючи, де я ночую, в жидiвськiм готелi коло ринку вхопив черевики якогось приiжджого гостя, що ночував там, i почав утiкати з ними в тiм переконаннi, що зробив пакiсть менi. На ринку з сього приводу зробився невеличкий гармидер, у Пелеховича вiдiбрано черевики, але се не перешкодило йому далi вiдгравати ролю великого героя. Ось вже виборцi почали по одному виходити з виборчого локалю. Пелехович станув помiж жандармами i обсипав лайками та наругами тих виборцiв, що голосували за мене.

Михайла Сташкова з Кропивника вiн перед очима сторожi безпеки побив до кровi. Побито також Миколу Заяця з Телесницi та Михайла Мильковича з Соколi. Вони прийшли переляканi вiд голосування на ринок i почали оповiдати своi пригоди.

– Нi, – скрикнув голосно Заяць, – доки жию, не хочу бути бiльше виборцем. Мiй отець був виборцем i дiстав биття, та й менi трафилося таке саме.

– Е, то ще не бiда, – вiдповiв йому якийсь селянин, – а то би ти навiть не знав, що маемо конституцiю.

Голосування проведено зовсiм правильно, крiм тiеi невеличкоi неправильностi, що його ведено не в законно приписаному порядку: Добромиль – Бiрча – Устрiки, але в новiм, власне, для п. Тишковського складеному: Бiрча – Добромиль – Устрiки. В основi сiеi маленькоi змiни лежала глибока фiлософiчна мудрiсть. Досвiд учить, що многi виборцi голосують так, як голосував той перед ним. Коли, отже, першi виборцi подали голоси за п. Тишковським, то можна бути певним, що й з дальших найбiльша часть буде голосувати так само, розумiеться, за винятком тих, що приступають до урни з сильною постановою голосувати iнакше.

Не зовсiм у порядку було, може, й те, що сiни перед виборчим локалем були повнi агентiв пана Тишковського, якi ще й тут перед самим голосуванням пробували одного або другого виборця пiдкупити грiшми. Одному селяниновi обiцяли 25 ринських, а одному руському священиковi, поповi Козiевi, 100 ринських. І се, може, не зовсiм належало до порядку, що цiсарсько-королiвський повiтовий комiсар Стшельбицький в урядовiй унiформi стояв посеред виборчоi комiсii i кождому виборцевi ясно та виразно пiдповiдав назву: Павло Тишковський.

О 12 годинi голосування скiнчилося; на Тишковського впало 210 голосiв, на мене 22. О другiй годинi почали стрiляти з моздiрiв на знак, що й в iнших повiтах бiльшiсть голосiв упала на п. Тишковського. Швидко, одначе, розiйшлася чутка, що вистрiли були передчаснi, бо телеграми про результати голосування ще не надiйшли. О третiй годинi я вiд’iхав iз Добромиля – телеграми ще не надiйшли. Я не сумнiвався анi на хвилю про побiду п. Тишковського, та в моiй душi будилися непевнi побоювання, як перейшла виборча боротьба в iнших повiтах i скiльки наших жертв спотребувала вона. Сi побоювання, на жаль, не були зовсiм безпiдставнi.

Дальше оповiдання про подii в Перемишлi основую на дописах свiдкiв, опублiкованих у часописах «Дiло» та «Kurjer Przemyski». І тут властиву агiтацiйну дiяльнiсть перед виборами попередила оживлена корупцiйна дiяльнiсть на користь пана Тишковського. Ся дiяльнiсть розпочалася вечором перед днем вибору.

Виборцiв, що прибували до Перемишля, переловлювали агенти п. Тишковського, заводили до шинкiв i тут угощували iх стравами та напитками. Глинський, вiйт iз Вершатич, недалеко Перемишля, громадський достойник iз тих, якi можливi тiльки в Галичинi, де зажалення селян на надужиття, насильства та споневiряння вiйтiв не тiльки не шкодять обжалуваним, але, навпаки, зачисляються iм у заслугу, – грав головну ролю мiж тими агентами. Вiн перед зiбраними в шинку виборцями вихваляв п. Тишковського, кидав громи на радикалiв та д-ра Франка; деяких молодих людей, як ось редактора Будзиновського, слухача унiверситету Михайла Новаковського, Семена Вiтика, Регера та деяких перемиських робiтникiв, що прийшли до того самого шинку i спокiйно посiдали при iншiм столi, велiв напастувати та прогнати побоями, а деяких, власне Михайла Новаковського та робiтника жида Фаста, велiв арештувати, по чiм усю нiч без перешкоди «трактовано» та «оброблювано» виборцiв.

У день виборiв уже о 7 годинi рано на всiх вулицях, що вели до мiста, порозставлювано сторожу, зложену з жандармiв, полiцiантiв та агентiв Тишковського. Ся сторожа спиняла всiх виборцiв при входi до мiста, велiла iм показувати легiтимацiйнi карти й радила кождому голосувати за п. Тишковського, якому сприяють уряди та пани, а не за д-ром Франком. Вибiр д-ра Франка був би, казали вони, нещастям для селян, стягнув би на них багато тяжких кар, переслiдувань та пiдвищення податкiв. Перед ратушею i скрiзь на ринку стояли агенти, полiцiанти й жандарми. Не було можностi заговорити до якогось виборця; органи властi зараз грозили арештом.

І се не була пуста погроза. Пiд час голосування справдi на вулицi арештовано двох слухачiв унiверситету, одного торговця жида i чотирьох селян без нiякоi причини. Глинський бiгав скрiзь i видавав полiцiантам формальнi розкази, кого мають арештувати. Аби свому поступуванню надати хоч якусь подобу законностi, велiв перемиський староста оголосити плакатами ось яку осторогу:

«Наслiдком донесених до мене вiдомостей про пресii, яких допускаеться дехто сьогоднi при виборах депутата до ради державноi на виборцях, заявляю усiм, хто провиниться такими погрозами, то будуть зараз же заарештованi i вiдданi до суду. Gоrecki».

Ся пересторога була, щоправда, так стилiзована, що звертала свое вiстря однаково проти перекупникiв чи то з мого боку, чи то з боку пана Тишковського, та, на жаль, ми в Галичинi розумiемо се аж надто добре, що таке вiстря нiколи не трафляе прихильникiв правительства. Із прихильникiв д-ра Франка нiхто не зробив нiякоi пресii на виборцiв; навпаки, поплiчники пана Тишковського «дiйствували» раз у раз пiдкупствами, горiлкою, п’ястуками. Били й кричали: «Нас б’ють!»

Та сього не було досить. Виборцi в Перемишлi показалися занадто впертими i на них треба було ужити гострiших способiв. Двох таких характерних виборцiв, яких анi грiшми, анi намовами не можна було перетягти на сторону п. Тишковського, а власне виборцiв iз Гороховець, Гната Слабого та Михайла Двулiта, арештували жандарми в сiнях виборчого локалю перед очима iнших виборцiв, окували iх у ланцюжки перед самим голосуванням i як звичайних злочинцiв пiд час найгiршоi сльоти попровадили пiшки до Германовець i вiдставили до тамошнього суду, бо там хтось донiс на них, що вони побили свого вiйта.

Виборча комiсiя складалася з самих прихильникiв п. Тишковського й була зложена також досить незвичайним способом. Як вiдомо, закон про поступування при виборах постановляе, що виборча комiсiя мае складатися з 7 членiв, iз яких 3 iменуе правительственний комiсар, а 4 вибирають виборцi картками. Пан староста перемиський Горецький позволив собi у вiчну монотоннiсть свого поступування впровадити невеличку змiну й iменував вiдразу 4 члени комiсii, а на 3 велiв голосувати виборцям.

Прихильники моеi кандидатури мали вже готовi картки з назвами чотирьох членiв i хотiли вiддавати тi картки до урни; та тут почули новий указ п. старости: «Лиш такi картки можна вiддавати, що мають на собi стампiлiю староства, а iнших не будуть приймати». Моi прихильники мусили тому якнайскорше писати та дати опечатувати новi картки, але голосування на той час не перервано, так що ледве 40 таких карток можна було приготовити; решта виборцiв так i не дiйшли до голосування.

Не без певноi причини поклало староство таку вагу на склад виборчоi комiсii i не побоялося задля сього допустити явне нарушення закону. Комiсiя виборча, зовсiм вiддана пану Тишковському, була дуже потрiбна. Вона без вагання признавала важними та зачислила для свого кандидата голоси, що на картках мали пiдписи: «Тишковський» або «пан Павло», натомiсть 5 голосiв, на яких було написано «Іван Франко зi Львова», уневажнено.

Не багато ще лишаеться менi сказати про подii при виборi в Мостиськах. І там виборчу комiсiю зложено виключно з прихильникiв п. Тишковського. Се вдалося зробити при помочi зовсiм невинноi хитростi. Найбiльшiй частi виборцiв сказали, що голосування почнеться точно о 10 годинi, але точно о 9 в присутностi немногих довiрених приступлено до вибору комiсii. Голосування признано скiнченим перед 12 годиною – одиноко з тоi причини, аби не допустити до голосування 10 чи 12 виборцiв з Судовоi Вишнi, що прибули трохи пiзнiше i про яких було вiдомо, що мали голосувати за мною. Загадковою лишилася ще одна обставина. Вже о 11 годинi виборцi, що виходили з виборчого локалю i мали можнiсть у нiм числити голоси, вiддаванi усно, говорили, що на мене впали 78 з 80 голосiв; о 12 годинi стало вiдомо, що за мною було лиш 30, та проте оголошення результату голосування протягнено ще повнi три години. Чому се зробили й що зроблено у той час, не можу сказати.

Один наслiдок мала моя кандидатура, про який менi певно й не снилося: вибiр п. Тишковського дiстався йому досить дорого. Довiр’я 400 виборцiв коштувало його, як довiдався дописуватель «Дiла», 8—10 тисяч золотих. Найбiльшу часть сiеi суми забрали, розумiеться, агенти. Вони повиннi би прислати менi адресу з подякою. Натомiсть пан Тишковський мав би бути дуже обурений на мое зухвальство.

– Прийде сюди чорт знае який чоловiк, i задля нього плати так багато грошей. Коли се пiде так далi, то мушу продавати одну маетнiсть за другою, аби покривати кошти виборiв.

Сердитiсть п. Тишковського зовсiм оправдана. Адже теперiшнiй вибiр важний у лiпшiм разi тiльки на пiвтора року, та можливо, що ми зустрiнемось ще вчаснiше. Отже, до скорого, милого побачення, пане Тишковський».




ЗМІНА СИСТЕМИ


У числах 26—29 львiвськоi «Правди» появилася на чiльнiм мiсцi стаття пiд заголовком «Змiна системи». Сю статтю сквапно передрукували «Народна часопись» i «Буковина», на неi вiдгукнулося й «Дiло» i посвятило ii розборовi чотири довгi передовицi в числах 165—168, давши свойому розборовi такий самий титул, який мае стаття «Правди». В обох сих працях порушено чимало важних питань, що вiдносяться до розвою нашоi народностi, то й ми посвятимо iм кiлька уваг.

«Змiна системи, – читаемо в «Правдi», – се улюблений коник, на якiм вiд якогось часу гарцюе шеф народовськоi опозицii п. Романчук, а щоби виправдати свое становище, голосить, що система супроти русинiв не змiнилася, що не тiльки нiчого не полiпшилося, але навiть погiршало. Недавно проголосив орган п. Романчука, що змiна системи – се «перший i найважнiший наш постулат», без котрого нiякi здобутки не можуть нас задоволити. Коли се настане, то решта скорше чи пiзнiше сама прийде. Та й коли русини почують, що з ними iнакше обходяться, iнакше iх трактують, тодi будуть вирозумiлi та терпеливi в своiх дальших ожиданнях.

«О що ж властиво тут розходиться, що розумiв п. Романчук через ту «змiну системи»? Се, висловивши просто, значить, щоби ми могли свобiдно розвивати в австрiйсько-угорськiй монархii руську народнiсть. Про се дiйсно була мова перед почином так званоi «новоi ери» пiд час переговорiв заступникiв «Народноi ради» i его ексцеленцii митрополита з тодiшнiм намiсником графом К. Баденiм, i п. Романчук в своiй промовi з 25 падолиста 1890 р., проголошуючи так звану програму, налягав також на змiну поступування правительства супроти русинiв чи там на змiну системи[28 - У цiй промовi на засiданнi галицького крайового сейму Ю. Романчук виклав публiчно суть складеноi напередоднi угоди «народовцiв» з польсько-австрiйською адмiнiстрацiею Галичини, очолюваною австрiйським намiсником графом К. Баденi, про тiсну спiвпрацю, проголосив початок т. зв. «новоi ери» у вiдносинах з нею.].

Годиться, однак, нагадати, що сказав тодi в сiй справi гр. Баденi iменем правительства, а, очевидно, з поручення Корони. Супроти заступникiв «Народноi ради» заявив намiсник, що «уряд австрiйський може пiдпирати тiльки таких русинiв, котрi бажають розвивати руську народнiсть в Австрii як отаку в напрямi, згiднiм з iдеею державною, i рiшучо отрясуться i визволяться вiд усього, що спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй».

«Те саме повторив намiсник по промовах послiв Телiшевського i Романчука i додав, що правительство бажае, щоби кожда народнiсть свобiдно розвивалася в границях i рамках конституцii, але сi намiри правительства часто стрiчають трудностi, викликанi браком вирозумiлостi або неясним поступуванням. А вказавши на засади, згiднi з австрiйською iдеею державною, вiрнiсть троновi i державi, зазначив намiсник, що «тi засади мусять бути не лише завсiгди ясно висказуванi, але ясно, щиро i з доброю вiрою практикованi, i для того потрiбно рiшучо отрястися i увiльнитися вiд усього того, що, як самi констатуете, iснуе, а спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй, – треба боротися з усiми, що допускаються в тiм зглядi якихось суперечностей або неясностей».

«Задля чого ж заступник Корони вимагав вiд репрезентантiв русинiв ясностi i щиростi, з чого вони мали рiшучо отрястися i увiльнитися, з чим боротися? – З усiм, що спиняе свобiдний розвиток руськоi народностi яко такоi, з усiм, що стае в суперечностi або неясностi до австрiйськоi iдеi державноi. Отсе вiдповiдь заступника Корони. Кому ще не зовсiм запаморочений розум, кого ще не чiпилася слiпота, сей добре тямить, що москвофiльство, чи там кацапство безнастанно спиняло i спиняе свобiдний розвиток руськоi народностi, що москвофiльство збивало i збивае русинiв на манiвцi, зводить iх на полiтичну блуканину i ставить в суперечностi з австрiйською iдеею державною.

Се москвофiльство снуеться, як червоне пасмо, вiд самого почину вiдродження руськоi народностi в Австрii, з часiв Маркiяна Шашкевича аж до наших днiв». Далi переповiдае автор препаровану по-свойому iсторiю москвофiльства в Галичинi i, приписавши йому, а бодай «неясному поступуванню русинiв» навiть такi факти, як ревiзii у русинiв-народовцiв та в читальнях «Просвiти», так далi пише: «Так звана «нова ера», розпочата гр. Баденiм пiд впливом Корони, мала перевести «змiну системи» в користь русинiв, але ся змiна мала наступити по сповненню наведених вгорi условiй: «рiшучо отрястися i увiльнитися вiд всього того, що спиняе розвиток руськоi народностi на основi австрiйськоi iдеi».

«Хто хоч трохи обзнакомлений з цiлим апаратом адмiнiстрацiйним в нашiм краю, сей мусить признати, що така «змiна системи» не може бути переведена анi протягом року, анi двох, що на се треба трохи довшого часу. Напрям, в якiм працював цiлий апарат адмiнiстрацiйний вiд п’ятдесятих до кiнця вiсiмдесятих рокiв, не може бути в однiм роцi накручений на iнший лад, i се виразно заявляв гр. Баденi репрезентантам русинiв, звертав також iх бачнiсть на трудностi, якi стрiчае правительство задля браку вирозумiлостi (тут мав на думцi шовiнiстiв помiж поляками). Щоби устали покривдження руськоi мови i письма в урядах, щоби урядники вмiли сю мову i письмо, а се не дасться перевести в однiй хвилi; все ж таки не дасться заперечити, що намiсник зробив у тiм напрямi почини до змiн в користь русинiв.

Вiдоме розпорядження гр. Голуховського[29 - Йдеться про спробу латинiзувати украiнський алфавiт. Головою «азбучноi комiсii» в травнi 1859 р. було призначено польського графа, австрiйського полiтичного дiяча консервативного напряму, намiсника Галичини А. Голуховського (1812—1875). Спроби законодавчим шляхом запровадити латинський алфавiт в украiнську писемнiсть викликали протести украiнськоi громадськостi, що iх пiдтримали вiдомi славiсти Ф. Мiклошич i П. Шафарик. Це примусило реакцiйнi кола вiдмовитися вiд спроби латинiзувати украiнський алфавiт.] щодо латинськоi азбуки було усунене розпорядженням, що властi адмiнiстрацiйнi мають уживати в письмах до руських сторiн руськоi мови i письма. З намiсництва, з дирекцii пошт i скарбовоi i ради шкiльноi крайовоi почали тепер щораз тiснiше вiдповiдати руським сторонам мовою руською i руським письмом, а на урядових актах не тiльки шефи сих властей, але й намiсник стали пiдписуватися руським письмом, чого перед тим не бувало.

Устали ревiзii i арештування, збори i вiча вiдбувалися свобiднiше (чим користувалися навiть (!) москвофiли й радикали), зроблено почини до помноження руських шкiл, вправ i гiмназiй, руських кафедр в унiверситетi, як i до того, щоби русини занiмали вiдповiднi становища в шкiльництвi i в урядах, заведено фонетику в книжках шкiльних». Те, що далi пише автор про звороти, виконуванi д. Романчуком пiсля проголошення «новоi ери» аж дотепер i про вiдносини русинiв до новоерських здобуткiв, для нас менше важне i для того ми приведемо зi статтi «Правди» ще тiльки одно мiсце – програмовi постулати самого автора.

«Передовсiм мусимо стояти непохитно i консеквентно на яснiм i виразнiм становищi народнiм руськiм i рiшучо отрястися i визволитися вiд усього, що спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй. Тодi нiяке правительство не смiе нам вiдказати потрiбних до нацiональнокультурного розвитку руськоi народностi засобiв. Тодi i поляки, хоч би й шовiнiсти, не матимуть оружжя против нас. І задля того треба передовсiм рiшучо не тiльки зiрвати з москвофiлами, але й боротися з всiми, що допускаються якихось суперечностей або неясностей.

Ми повиннi всюди користуватися правами, якi прислугують нам на законнiй основi нашiй мовi i народностi, поборювати i викорiнювати з-посеред руськоi суспiльностi байдужнiсть, маловаження або нехтування нашоi мови i тих iнституцiй, якi пособляють культурному розвитковi руськоi народностi в Австрii. Нехай руська суспiльнiсть знае, що тi придбання, якi ми осягнули досi для нашого нацiональнокультурного i економiчного розвитку – не «дрiбнi i хвилевi користi», як учить п. Романчук i «Дiло», але певнi i тривалi пiдвалини до нашого народного розвитку (кафедри руськоi iсторii, гiмназii руськi i руськi школи взiрцевi, «Днiстер», субвенцii для наших народних iнституцiй: театру, «Просвiти», Наукового товариства iм. Шевченка i т. iн.). Нехай руська суспiльнiсть навчиться не тiльки цiнити сi придбання i ними дорожити, але нехай i в повнiй мiрi ними користуеться i тим покаже, що домагання руських послiв були виправданi».

Своi уваги зачнемо з кiнця. Чи автор сеi статтi думае, що хтось повiрить йому, коли до здобуткiв «новоi ери» зачислюе соймовi субвенцii для руського театру, для «Просвiти», оснування руських гiмназiй – речi доконанi геть-геть перед «новою ерою»? І чому автор, говорячи, напр., про субвенцii, не додае, що вони – малесенька частина того гроша, який складае руська люднiсть в податках крайових i попросту смiшно дрiбнi в порiвняннi до тих субвенцiй, якi дае сойм на аналогiчнi або й не аналогiчнi iнституцii польськi? Адже Кракiвська Академiя наук бере вiд сойму 20 000 рiчно, а руська «Академiя» – 2000; адже руському театровi дають ледве 7500, а на саму оперетку польську у Львовi давали 8000, а на польськi театри загалом, на польських спiвакiв i спiвачок, iде рiк-рiчно звиш 30 000 крайових грошей. Адже «Просвiта» дiстае 1000, а на iнтернат Змартвихвстанцiв ухвалено вiдразу 10 000, на мiсii езуiтськi 10 000, на Macierz 10 000, на «Kolka rolnicze» 10 000 i т. д. Певна рiч, «добро псу муха, нiж кием поза вуха» – добро русинам i такi мiзернi субвенцii, якi iм дають, i треба й iх використати, та треба справдi песячоi вiрностi i податливостi, щоби в тих жебрацьких субвенцiях бачити «певнi i тривкi пiдвалини до нашого народного розвитку». А якi певнi та тривкi тi пiдвалини, се бачимо хоч би з того, що субвенцiя для «Просвiти» пару разiв висiла на волоску, коли якому-небудь Поляновському, Торосевичевi або Гелеевському не подобалося що-небудь у ii виданнях, що обiцяноi на 1896 р. мiнiстерiальноi субвенцii для тов. iм. Шевченка не вставлено в бюджет для того, бо у Львовi член ради шкiльноi крайовоi «забув» зладити реферат про видання сього товариства i що вкiнцi вiце-президент тоi ж ради шкiльноi крайовоi Бобжинський прямо загрозив товариству, що вiдбере йому друк шкiльних книжок i постараеться о вiдiбрання субвенцii (а вiн може це зробити!), коли товариство сяк чи так буде надалi пiдпирати полiтичнi видавництва, головно ж «Дiло».

Варто додати тут i се, що зачислювати «Днiстер» до здобуткiв «новоi ери» можна тiльки подекуди. О концесiю на се товариство русини старалися ще о 3 роки перед «новою ерою». Справа залягла в мiнiстерствi i залежала вiд гр. Таафе. Вже по «новiй ерi» на вiзвання мiнiстерства тодiшнiй намiсник гр. Баденi написав конкомiтацiю, зовсiм неприхильну для русинiв, i тiльки аж по особистих поясненнях д. Романчука у гр. Таафе мiнiстерство звернуло намiсниковi його первiсну конкомiтацiю i зажадало другоi, згiдно з правдою, пiсля чого удiлено русинам концесiю на «Днiстер».

Щодо самоi iсторii зi «змiною системи» варто привести те, що говорить про се «Дiло».

«В дефiнiцii п. Барвiнського, – читаемо там, – що значить змiна системи, а в тiм, як ту справу розумiв i пояснював п. Романчук, заходить певна рiзниця. Змiна системи не значить се, «щоби ми могли свобiдно розвивати в австро-угорськiй монархii руську народнiсть», лиш радше, щоби правительство змiнило свое поступування супроти русинiв. У конституцiйнiй державi кожда народнiсть мае запорученi права свого свобiдного розвитку. Для того коли гр. Баденi по «новiй ерi» заявив у соймi, що правительство бажае, щоби кожда народнiсть свобiдно розвивалася, то сього не можна уважати «здобутком» полiтичним, лиш обов’язком намiсника яко урядника державного».

Се зовсiм вiрно, та зате зовсiм невiрне i дитинячо-наiвне те, що каже далi критик «Дiла», наводячи свою власну дефiнiцiю «змiни системи»:

«Змiна системи» – пiсля нашоi дефiнiцii – се основна змiна наших вiдносин полiтичних в краю, се виконання в практицi всiх прав прислугуючих русинам яко народностi в конституцiйнiй державi на засадах повноi рiвноправностi, – се спинення агресивностi полякiв i зламання iх верховодства, се запоручення всiх умовин розвитку народностi руськоi пiсля ii питоменностi без всякоi опiки».

Ся дефiнiцiя – се стилiстичний феерверк i бiльше нiчого. Вона невiрна iсторично, то значить д. Романчук, роблячи «нову еру», зовсiм не хотiв такоi змiни, а радше не посмiв i марити про таку змiну. Коли б у нього були такi широкi бажання, то вiн, певно, не був би пертрактував з польським шляхтичем про те, щоби «зламати верховодство полякiв», з польським консерватистом про «основну змiну наших полiтичних вiдносин в краю», з польським станьчиком про «засади повноi рiвноправностi» i про знесення «всякоi опiки над русинами».

Нi, д. Романчук зовсiм так високо не лiтав, умовляючися в падолистi 1890 р. з гр. Баденi. В його вбогiй фантазii мрiли тiльки посади i аванси та «здобутки» в ролi вiдiбрання «Народного дому» для народовцiв, вiдiбрання накладу шкiльних книжок вiд Ставропiгii i вiддання його товариству iм. Шевченка i т. д. Се вже давно вiдомi речi, ствердженi самим Романчуком в його численних коментарiях до його прославленоi «програми», далi ствердженi д. Телiшевським в його розмовi з русином Турчанського повiту, значить, критик «Дiла» без потреби так широко розмахнув крильми своеi фантазii: про таку змiну системи, яку вiн дефiнiюе, в 1890 роцi творцi «новоi ери» зовсiм не думали.

Вони й не могли про неi думати, бо така змiна – се вже не змiна системи урядовоi, се змiна фактичних вiдносин сили полiтичноi, се зрiвняння сил руських з польськими, зрiвноваження сили i впливу обох народностей в краю. Доконати сього, щоби русини в Галичинi сталися вiдразу рiвно сильнi, то значить рiвно багатi, рiвно просвiченi, рiвно виробленi полiтично i соцiально, як поляки, нiяке правительство не може. Правительство може спиняти або прискорювати рiст, розвiй народу, але з дитини зробити дорослого мужа не потрафить. Значить, хоч би правительство в Галичинi навiть не було польське, тiльки в австрiйськiм мундирi, хоч би воно всiми силами сприяло русинам, то й тодi не могло би зробити такоi «змiни системи», яка мрiеться «Дiлу».

Правда, було щось таке, що при словах «змiна системи» в р. 1890 викликало у всiх русинiв симпатичний вiдгук, та, на жаль, про се в критичнiй хвилi забули творцi «новоi ери», хоча нинi се пригадуе потроху «Правда». Се щось – то було систематичне переслiдування русинiв без рiзницi партiй. Пригадаемо, що вiд першого «соцiалiстичного» процесу в р. 1876 до кiнця 1889 р., отже, в протязi 12 лiт, русинам, як одиницям, так i рiзним iнституцiям, виточено було около 500 процесiв полiтичних, з котрих найбiльша часть скiнчилася занеханням слiдства, а тiльки мала часть скiнчилася засудженням декого з оскаржених на невеличкi (в порiвняннi з тенденцiйно пiднiманим шумом) кари, що в тiм часi зроблено тисячi ревiзiй в приватних помешканнях i в локалях найрiзнiших руських товариств, розв’язано десятки читалень, арештовано та тягано по судах тисячi людей, уражено навiть релiгiйнi почуття русинiв такими способами, як обрiзування трираменних хрестiв, насилання жандармiв до церкви для контролi богослуження або поручення такоi контролi дiдичам та посесорам – навiть жидам.

Се була справжня система – та не урядова австрiйська, а урядницька польсько-шляхетська; з погляду австрiйських законiв се була системизована нелегальнiсть i самоволя. Змiни сеi системи русини мали повне право i навiть обов’язок добиватися; початок до сього зробили руськi посли соймовi, вносячи в р. 1889 звiсну гремiальну iнтерпеляцiю, котра в первiснiм нарисi поставлена була принципiально ясно i широко, то есть виступала проти усяких нарушень закону з боку властей без огляду на те, проти кого вони зверненi, та опiсля перероблена була д. Романчуком з односторонньо партiйного погляду, так що правительству зроблено докори властиво тiльки за переслiдування народовцiв, а злегка дано до зрозумiння, що супроти москвофiлiв i соцiалiстiв може собi нарушувати закони скiльки йому подобаеться.

Вже в тенорi сеi iнтерпеляцii д. Романчук показався здатним на батька «новоi ери», – i мiродатнi сфери се живо зрозумiли. І от в падолистi 1890 р. д. Романчук проголошуе в соймi по попереднiй умовi з гр. Баденiм «добровiльно i з власноi iнiцiативи послiв-народовцiв» свою програму, котроi головнi пункти були попросту вiдповiддю на повторювальнi вiд 12 лiт дзявкання польських шовiнiстiв, що попихали уряд до переслiдування русинiв.

«Русини зрадники», – кричала польська преса. «Нi, ми вiрнi державi i династii», – вiдповiдае «програма» д. Романчука. «Русини схизматики!» – «Нi, ми вiрнi сини католицькоi церкви». «Русини москалi». – «Нi, ми самостiйний нарiд, вiдрубний вiд московського». «Русини тягнуть до Росii». – «Нi, для таких нема тут мiсця!» – докидае митрополит[30 - Маеться на увазi Сильвестр Сембратович.]. «Русини соцiалiсти i комунiсти». – «Нi, ми хочемо економiчного пiднесення селянства i маломiщанства без нарушення нiчиiх прав», – говорить «програма» д. Романчука.

Вже тодi навiть тямущi поляки з усмiхом пожалування говорили, що се не жадна програма, а формальний акт скрухи. Та проте яка дика радiсть опанувала тодi всiх наших полiтичних анальфабетiв! Який гомiн пiднявся в цiлiм краю! Кiлько хробаччя повилазило наверх! А на тiй великiй демонстрацii полiтичного анальфабетизму, що в iсторii називаеться другими загальними зборами «Народноi ради», на якi то рiзнороднi голоси величано сей понижаючий хiд до Каносси[31 - Каносса – назва замку в Італii, де нiмецький iмператор Генрiх IV пiшов на приниження, щоб домогтися примирення з папою Григорiем VII.] як верх полiтичноi мудростi. А чому? За шкурою у всiх сидiло одно: тепер змiниться «система». Добродiй Романчук обiцював се врочисто з мовницi, i всi вiрили, навiть не пiдозрiваючи того, що д. Романчук тепер мав на думцi зовсiм не те, що перед роком i що сидiло за шкурою його обожателiв.

«Тепер настане нова ера!» – величався один наiвний полiтик. – Тепер менi буде вiльно бути русином! Тепер менi жандарм за се нiчого не скаже!» Наiвно i щиро. «Що там, – гарячився другий наiвний полiтик, – досi жандарми i полiцаi iнформували правительство про руськi справи i про те, хто який русин, а вiдтепер повиннi се робити самi руськi патрiоти!» А зiбранi анальфабети били браво! А два роки опiсля перший з тих бесiдникiв бачився змушеним покинути свою урядову посаду i шукати собi iншого хлiба, а другий силкувався затерти спомин своеi промови, виголошуючи з таким самим дитинячим пафосом похоронне слово «новiй ерi».

Змiни такоi системи, при якiй русинiв переслiдувано, дразнено, гноблено з потоптанням законiв, руйновано в дорозi дисциплiнарнiй, переношено «з причин службових» на Мазури для того тiльки, що вони русини, повиннi були русини домагатися вiд уряду, але не як якоiсь ласки, не як концесii, не пiд умовами, а явно i одверто i безумовно як сповнення елементарного обов’язку уряду.

Саме виявлення iснування такоi системи перед свiтом i перед Короною було би для правительства конституцiйноi держави убiйчим, i навiть той незручний початок, який зроблено в 1889 роцi в соймi, повинен був переконати руських послiв, що власне туди, через солiдарне та безоглядне виявлювання кривд i надужить, через найострiшу парламентарну боротьбу з ними веде дорога до змiни системи.

На лихо i на сором наш, показалося, що бiльшiсть руських послiв не тверда в полiтичнiй азбуцi i прийняла «како» за «люде», прийняла неяснi i неозначенi обiцянки дрiбних концесiй та субвенцiй в замiну за виконування елементарних посольських обов’язкiв, за мовчання у Львовi i у Вiднi про кривди народу i про безправностi, якi дiються в Галичинi. Численнi пiзнiшi факти потвердили, що власне така була умова гр. Баденi при «новiй ерi», i певна рiч, що така умова була для нього як для поляка i для шляхтича найвигiднiша. Та коли посли руськi прийняли тiльки сю одну умову, то ганебнiшого Каудiнського ярма[32 - Каудiнське ярмо – символ ганебноi поразки, приниження (вiд назви мiста Каудiум, де взяте в полон самнiтами римське вiйсько було вiдпущене пiсля згоди пройти пiд ярмом).], попiд яке вони «добровiльно» пiшли, тяжко й придумати.

Але автор статей в «Правдi» знае про друге, ще ганебнiше ярмо. По його реляцii, намiсник, «очевидно з поручення

Корони», заявив батькам «новоi ери», що «уряд австрiйський може пiдпирати тiльки таких русинiв, котрi бажають розвивати руську народнiсть в Австрii яко таку в напрямi, згiднiм з iдеею державною, i рiшучо отрясуться i визволяться вiд усього, що спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй». За дозволом шановного автора «Правди», сього намiсник анi яко намiсник, анi з уповноваження Корони, анi навiть яко поляк i шляхтич не мiг говорити.

Адже ж тут що слово, то нарушення духа закону, що слово, то абсурд! «Уряд може пiдпирати таких русинiв, котрi бажають розвивати руську народнiсть в напрямi, згiднiм з австрiйською iдеею державною!» Що за дивогляд! Що се за такий патрiархальний уряд у Австрii, котрий може «попирати» одну народнiсть i не попирати другу по своiй вподобi? Уряд мае попирати всi народностi однаково, бо по конституцii всi вони рiвно управненi. І що се за уряд, котрий мае право диктувати нам, якими русинами маемо бути? Будемо такими, якими нам хочеться, якими нас зроблять природнi закони розвою, котрих нiякий уряд не в силi змiнити.

І що се за австрiйська iдея державна, до котроi ми маемо прикроювати свiй народнiй розвiй? Де вона скодифiкована, коли i де ми з нею шлюб брали? Для нас i, здаеться, для всiх розумних людей поза основними i другими законами нiякоi австрiйськоi державноi iдеi нема, а о сповнювання законiв анi ми з урядом, анi уряд з нами пертрактувати не може i не смiе: се обопiльний наш i його обов’язок, поза котрим анi для нас, анi для нього нема нiчого бiльше. Адже ж уряд, стягаючи податки, побираючи рекрута, не робить рiзницi мiж тими русинами, що «розвивають руську народнiсть яко таку», а тими, що розвивають ii яко не таку; вiн не говорить: «А, ви йдете в «напрямi, згiднiм з iдеею державною», то вiд вас прийму податки i рекрута, а ви, поганi, не йдете в такiм напрямi, то вiд вас нiчого не хочу, ви не моi дiти, а мачушинi». Якби уряд робив мiж нами таку рiзницю, то, розумiеться, мав би повне право одних попирати, а других нi.

Та нi! Не мiг гр. Баденi говорити сього, що йому пiдсувае автор «Правди»! Адже ж гр. Баденi розумний чоловiк i польський патрiот, то яким же чином мiг вiн до репрезентантiв Галицькоi Русi говорити: «Отрясiться i визвольтеся вiд усього, що спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй?» Адже ж вiн не мiг згори знати, що кождий русин, у котрого е хоч крихiтка пам’ятi, вiдповiсть йому на тi слова: «А що ж спиняе розвиток руськоi народностi на основi чисто австрiйськiй? В першiй лiнii гегемонiя польськоi шляхти в Галичинi. Так порадьте, будь ласка, пане графе, як нам з неi отрястися!»

Коли з пертрактуючих русинiв нiхто йому сього не сказав, то або гр. Баденi мусив не так говорити, як подано в «Правдi», або тi русини забули моментально, що мають язик в ротi. Бо справдi, зостановiмся тверезо, хто властиво спиняе нацiональний розвiй русинiв у Галичинi? «Правда» i «Буковина» на всi лади говорять, що москвофiльство. Нехай i так, та все ж таки треба запитати: яке москвофiльство? Всякий, хто совiсно придивиться нашим вiдносинам i не вдовольняеться фразами, мусить розрiзнити у нас щонайменше три роди чи форми москвофiльства, дуже до себе не подiбнi:

1) москвофiльство хлопське, з характером соцiальним; се та наiвна вiра, що в Росii хлоповi лiпше i що остаточно колись «бiлий цар» прийде до нас, «зробить порядок» з панами i жидами i запевнить хлопам щасливiшi вiдносини життя;

2) москвофiльство язикове; се та наiвна вiра одноi частi нашоi малоосвiченоi iнтелiгенцii, що наша хлопська мова занадто проста, занадто невироблена для заспокоення культурних потреб нацii i що, значить, нам треба прилучитися до «общеруського» лiтературного руху, плодити й собi «общеруську» лiтературу;

3) москвофiльство полiтичне, котре знов може бути двояке, а власне: прихильнiсть до москалiв як народу слов’янського, великого i багато обдарованого вiд природи, прихильнiсть i любов для його кращих культурних i духових змагань, для його боротьби за волю полiтичну i соцiальну справедливiсть, – такими москвофiлами е ми всi, е всi чеснi i поступовi люди в Європi, а особливо в Слов’янщинi, – а може бути москвофiльство сiкофанське та шпiонське, служка нинiшньоi росiйськоi державноi машини, москвофiльство платне i гiдне всякоi погорди.

Таке москвофiльство е у нас, та воно е у полякiв, у нiмцiв, у французiв (навiть у формi гiршiй, нiж у нас, бо безплатно пiдлiй). Котре ж москвофiльство так страшно шкiдливе для розвою нашоi народностi? З котрого, по показу «Правди» i «Буковини», треба нам так нагло отрястися? Щодо сього остатнього, поганого москвофiльства, то, сказавши правду, я не виджу способу, як з нього отрястися. Доки в Росii будуть люди, що дають рублi на пiдлу, шпiонську та сiкофанську службу, доти в Галичинi i всюди на свiтi найдуться все такi, що будуть грошi брати i службу робити. І коли поляки чи хто-небудь зажадае вiд нас: отрясiться вiд таких людей! ми можемо так само сказати iм: отрясiться ви вiд своiх Гендiгерих i т. п.

Правда, е тут одно слабе мiсце. Мiж поляками панове ? la Гендiгери, раз здемаскованi, не мають мiсця, падуть пiд тягарем загальноi погорди; у нас подiбнi люди видають газети, мають у своiх руках «общества», грають роль полiтичну. Се знак страшно низького ступеня розвою морального в нашiй суспiльностi, знак нашоi нацiональноi немочi. Але не треба ж мiшати причини з наслiдками: не москвофiли зробили нас немiчними; наша немiч робить iх сильними i впливовими серед нас.

Те саме треба сказати й про другу категорiю москвофiльства, про те москвофiльство язикове, романтичне та макаронiчне. Воно, певно, що не помагае нам до нацiонального розвою, як ржа не помагае стеблу до зросту; та воно не е причиною нашого слабого розвою, а наслiдком нашоi слабостi. Се наша дитиняча слабiсть, наш кiр, котрий треба перебути, з котрого треба лiчитися, то, певно, те, з котрого не можна отрястися, а треба вирости.

Ну, як ви отрясетеся з людей, зрештою, щирих i трудящих, та вихованих в тому, що говорять по-народному, а читати по-народному не можуть, а вид фонетики млоiть iх коло серця? Що ви з ними зробите? Назвете iх зрадниками, людьми пiдлими, чи що? Але в такiм й анальфабети були би такими самими зрадниками, бо й вони фонетики читати не можуть. Тут лишаеться тiльки одно: терпливiсть, вирозумiлiсть на людськi слабостi i невтомима праця над пiдношенням загального рiвня просвiти не тiльки серед «темних» мас, але й серед iгнорантноi та гордоi на свою iгноранцiю нашоi iнтелiгенцii. Існування сього язикового москвофiльства, се наша органiчна слабiсть, а не жодна вина, котроi б ми мусили каятися, не жоден грiх, з котрого би треба сповiдатися i обiцювати поправу. Виною, грiхом, хибою моральною ми можемо вважати хiба наше загальне лiнивство, безхарактернiсть, крутiйство та лизунство, – та всi тi прикмети однаково поганi чи у москвофiлiв, чи у народовцiв, чи у радикалiв.

«Руська народнiсть мае розвиватися на основi чисто австрiйськiй», – мав говорити гр. Баденi. І тут мусимо сказати: нi, не мiг сього говорити! А коли говорив i нiхто з русинiв не запротестував проти сього, не вказав на абсурднiсть тих слiв, то видно, що тi слухачi i сим разом не тямили, що мають язик у ротi. Руська народнiсть, ота, що сидить вiд Сану аж по Кавказ, мае розвиватися на основi чисто австрiйськiй? Що ж се за основа така? Котра народнiсть у Австрii розвиваеться на основi чисто австрiйськiй? Чи поляки, чи нiмцi, чи чехи? Здаеться, що кожда народнiсть розвиваеться на своiй народнiй основi i бiльш нi на чiм.

Що за кульпаркiвська iдея[33 - Божевiльна iдея (вiд назви околицi Львова, де була i е психiатрична лiкарня).] казати киiвлянам, полтавцям чи харкiвцям розвиватися на основi чисто австрiйськiй! Та нi, навiть коли ограничити межi тоi народностi до Збруча i Карпат, то й тодi се речення абсурд. Як ми викинемо з основи нашого народного розвою думи козацькi, Котляревського, Шевченка, Костомарова, Антоновича та Драгоманова, а навiть Гоголя? Чи «Правда» вважае австро-рутенiзм в дусi покiйного Малиновського iдеалом нашого розвою? В такiм разi не сумнiваемося, що навiть мiж нашими галичанами вона не багато найде прихильникiв. Маси не тiльки iнтелiгенцii, але й простого народу розумiють добре, що ми насамперед русини, а потiм австрiяки, що ми не русини для Австрii, але австрiяки для Русi, то есть, що з Австрiею в’яже нас не що бiльше, як та свобода, яку тут маемо, як та можнiсть розвивати свою народнiсть, зглядно бiльша, нiж е у Росii.

Та проте ми не забуваемо i не смiемо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу е в Росii, що там повстали i працювали та й працюють найбiльшi таланти нашого письменства, найкращi робiтники нашоi науки, що там, а не в Австрii, помимо всяких тискiв виросло найкраще з усього, чим може нинi повеличатися наша духовна скарбниця, що натомiсть у Австрii помимо хваленоi опiки (вона на дуже сорокатiм конi iздила) деревце нашого духового i полiтичного життя вийшло мiзерною карлючкою, покритою поганими паростями та грибами, а зате дуже рiдкими i дрантивими плодами.

І дармо «Правда» силуеться нас умовити, що лiва нога – то головний орган усього тiла i що все тiло повинно розвиватися вiдповiдно до того чобота, котрий надавлюе нагнiтки на тiй лiвiй нозi i що тi нагнiтки – се «тривкi пiдвалини нашого розвою». Ми розвиваемося самi для себе i на своiй власнiй основi, ми мусимо бути вiрнi Австрii з горожанського обов’язку, але ся вiрнiсть не повинна заслiплювати нас, не повинна спиняти нас вiд справедливоi оцiнки добродiйств. І Австрiя також не повинна забувати, що вона не ступа, в котрiй би можна одну народнiсть об другу товчи, мов логазу, але противно, що розвiй поодиноких народностей, то ii власний розвiй, то скрiплювання ii сили, що свободи i полегшi, даванi поодиноким народностям, се капiтал, що несе подвiйний процент, бо раз – скрiплюе тi народностi, а по-друге – творить iх центрами, притягаючими для братнiх народностей за кордоном. Цiле фатальне нещастя Австрii е, що вона сеi простоi речi нiколи не розумiла i досi не розумiе.

Ми не хочемо бiльше говорити на сю тему; може, ще коли прийде нагода, а тепер скажемо ще одно. «Правда» кiнчить свiй полiтичний декалог так: «Треба боротися з усiми, що допускаються в тiм взглядi (т. е. в русько-австрiйськiм) якихось суперечностей або неясностей».

Хто се тi грiшники? Зразу «Правда» вказуе москвофiлiв, а потiм приплiтае й радикалiв. Яких суперечностей та неясностей допускаються радикали? Чи вони гiршi русини вiд Барвiнського? Чи, може, конспiрують проти Австрii? «Правда» не вказуе фактiв, а тiльки знае одно: гузя на радикалiв! Хiба тим немилий радикалiзм «Правдi», що, як вiрно каже «Дiло», «освiдомлюе селянина про його права та виступае проти шляхотсько-польських порядкiв у Галичинi». Але коли так, то що ж би «Правдi» говорити про австрiйську iдею державну i про «чисто австрiйську основу?» Адже вiрнiше було би сказати про iдею iсторичноi Польщi, про польськошляхетську основу.

Для iдеi iсторичноi Польщi москвофiльство, яке б воно не було, – лютий ворог, коли тимчасом для Австрii воно вчора було неприязне, нинi робиться приязне, а завтра може статися обов’язковим. Для польсько-шляхетського панування в Галичинi радикалiзм справдi страшнiший вiд москвофiльства, i, елiмiнуючи його з руськоi народноi роботи, «Правда» добре показала, на чий млин воду горне. Та й коли «Правда» велить великим русинам боротися з усiми, хто «в тiм взглядi» допускаеться якихось суперечностей i неясностей, то повинна би сама поперед усього боротися з д. Барвiнським, котрий, напр., засiдае i е головою в товариствi iм. Шевченка, до котрого належать i де працюють також радикали. Або д. Барвiнський повинен би виступити з такого товариства. Адже як боротьба, то боротьба!

Зарiвно «Правда», як i «Буковина», люблять покликатися на рiзнi слова гр. Баденi i цитувати iх як «письмо Святе». «Що сказав менi гр. Баденi?» – заповiдае проф. Стоцький у заголовку своеi статтi про реальну полiтику i з великим пiетизмом приводить мудре речення: «Коли русини будуть сильнi, освiченi та багатi, тодi кожде правительство мусить iм дати те, чого iм буде треба». Я також мав те щастя говорити з гр. Баденiми, i здаеться, що зо мною вони говорили навiть щирiше, нiж з проф. Стоцьким, бо один iз них сказав менi речення, котре становить властиво другу половину, конечне доповнення того, яке я власне сказав:

«Були б ми дурнi, якби, маючи власть у руцi, не визискали ii в той спосiб, щоби якнайдовше не дати русинам стати сильними, багатими i освiченими, тим русинам, в котрих щиру прихильнiсть для наших iнтересiв не вiримо».

А один iз гр. Баденiх швидко по «новiй ерi» мав сказати до одного руського посла: «Все те, чого жадають Романчук i товаришi, ми вам дамо, дамо вам ще бiльше, але жадаемо вiд вас одного – вашоi душi». Се значить: щироi, безоглядноi служби нашим, шляхетсько-польським iнтересам. Тодi той посол вiдразу зацукався i не продав душi. Добродiй Романчук по якiмось часi, коли пани-поляки почали добиратися до його душi, також зацукався, хоча до ясного розумiння ситуацii не дала йому дiйти та двозначнiсть, якою сам вiн вiд самого початку застелював собi дорогу: чи маеться тут дiло з поляками, чи з правительством?

Добродiй Романчук, мабуть, i досi ще думае, що вiн робив угоду з правительством. З поступування тих, котрi тепер перейняли його роль, видно без найменшого сумнiву, що ходило тут о угоду з репрезентацiею польськоi шляхти; iлюзiя угоди з правительством могла повстати i держатися досi тiльки обставиною, що та шляхта рiвночасно держить керму правительства в Австрii. Але се обставина припадкова, котра як не тепер, то в четвер може змiнитися. А що ж тодi почнуть панськi лакеi, коли й самих панiв випросять за дверi?




З ГОСТЮВАННЯ У ПРАЗІ



1. Прага – чеське мiсто

Я ще увесь пiд враженням цiлотижневого перебування у надвлтавськiй столицi. Враження сильне i тривале. Коли намагаюсь точнiше осмислити його, сформулювати словами, завжди мимоволi в моiй уявi вимальовуеться щось подiбне до киплячого казана, осередка великоi паровоi фабрики. Щось шумить, клекоче, безупинно мчить у рiзнi кiнцi, працюе, зносить докупи, збирае, громадить, складае, приводить у порядок, потроху перетворюе i змiнюе, i все це з якимось гарячковим поспiхом i з невтомною енергiею, серед гучних вигукiв, рiзноманiтних i не завжди, влучних гасел i пiд звуки голосноi i завжди гармонiйноi музики.

Прага справляе враження великого европейського мiста з багатою iсторичною традицiею. На вулицях, незважаючи на спеку, величезний рух, що тривае до пiзньоi ночi, майже за пiвнiч. На центральних вулицях i площах, таких, як площа Св. Вацлава, – електричне освiтлення, в театрах сила-силенна публiки, численнi кав’ярнi, пивнi, лiтнi ресторани майже завжди повнi людей, i то також до пiзньоi ночi; густо снують трамваi, омнiбуси i коляски, перевозячи маси людей. Щодо цього Прагу з усiх австрiйських мiст, за винятком Будапешта, можна порiвняти хiба що з Вiднем, з яким ii спорiднюе багатство давнiх iсторичних пам’яток, старовинних будiвель, веж, костьолiв i т. п. Це багатство старовини у Празi справляе ще бiльше враження, нiж у Вiднi, оскiльки зосереджуеться на вiдносно меншiй площi, не врiвноважуеться такою кiлькiстю нових i величних споруд, як у Вiднi.

І ще одне. Старовинний характер Праги тим сильнiше вкарбовуеться у пам’ять, що дуже вiдрiзняеться вiд характеру всiх околиць, що оточують мiсто. У який би бiк вiд мiста не поiхав, скрiзь мимоволi впадае в очi сила, iнтенсивнiсть i разом з тим молодiсть цивiлiзацiйноi працi. Охайнi, заможнi села, чудовi шосейнi дороги, рацiонально обробленi поля, мурованi мости, будинки також мурованi, i все це нове, свiже, дерева вздовж дорiг молодi, однакового розмiру. Здаеться, нiби вся ця краiна щойно за якихось останнiх 20—30 рокiв, пiсля великоi катастрофи, що прокотилася над нею, пiдвелась зненацька якимось гiгантським зусиллям ii мешканцiв i зробила цей могутнiй ривок так, що змогла повнiстю стерти слiди цiеi катастрофи.

Також впадае в очi тому, хто приiздить у Прагу, ii виразно пiдкреслений, домiнуючий нацiонально-чеський характер. Проходячи вулицями Праги, скрiзь бачимо чеськi написи, чуемо чеську мову, помiчаемо чеськi газети в руках як службовцiв, так i у вiзникiв. Бiльше того, написи на магазинах, установах, плакатах пiдкреслюють чеський характер установ, чеське походження виробiв, чеськi фабрики, чеську торгiвлю, чеськi кооперативи, чеськi банки i т. п. Мимоволi пригадуеться, що все це таке недавне, здобуте так швидко, таким величезним зусиллям чеського народу, що Прага ще на початку цього столiття була нiмецьким мiстом, що патрiарх слов’янськоi фiлологii Добровський сумнiвався тодi, чи зможе чеський народ ще вiдродитися до самостiйного нацiонального життя, i перед нашими очима постае незвичайна картина, яка окрилюе розум i серце, картина народу, що вiдроджуеться з попелу, як здорова гiлка на старому, розчахненому громами стовбурi. І водночас, дивлячись на цю нову чеську Прагу, в якiй нiмецька стихiя, недавно ще домiнуюча, розтанула дощенту, щезла майже безслiдно, стае нам ясною лють австрiйських нiмцiв з приводу целiйськоi гiмназii[34 - Запровадження словенських паралельних класiв при гiмназii в Целi було приводом виходу з австрiйського уряду нiмецьких буржуазних партiй (червень 1895 р.).]. О так! Хто обпiкся на гарячому, той дме на холодне.

Те, що цей нацiонально-чеський характер Праги не поверховий, не обмежуеться написами i плакатами, а сягае вглиб, випливае, так би мовити, iз самоi сутi празьких мешканцiв, справа загальновiдома i неодноразово пiдтверджувалась сумлiнними спостерiгачами. Щоб переконатись у цьому, досить хоч трохи поговорити з будь-яким перехожим з нижчих i найнижчих верств празького населення.

– Ну от, пане, – говорив менi служитель, якого я розпитував про готелi i розташування деяких вулиць i який, проводжаючи мене до потрiбного мiсця, сам завiв зi мною розмову на полiтичну тему, – тепер можемо бути певнi, що нiмцi не проковтнуть нас!

– Звiдкiля ця впевненiсть? – запитав я.

– Аякже! Досi заявляли, що ми безсилi, що весь чеський рух – це штучна агiтацiя, що нашi депутати не тямлять у полiтицi! А тим часом виявилося, що нашi депутати привели до падiння iхню коалiцiю. Виявилось, – додав з гордiстю, – що управляти Австрiею без нас i всупереч нам не можна. Мусять рахуватися з нами. Мусять скасувати це виняткове становище у Празi. Мусять переконатись у тому, що чеський народ – це не груша, яку можна схрупати.

У кiнцi вулицi, якою ми йшли, показалася висока башта з вузькими загратованими вiкнами, з старовинним рiзьбленням i кам’яними прикрасами.

– Ось бачите, – додав мiй спiвбесiдник, стишивши трохи голос i вказуючи на башту, – у цiй баштi, в будинку, що до неi прилягае, судили «покрокарiв», отих омладiнiстiв[35 - Йдеться про учасникiв «Омладiни», руху чеськоi студентськоi i почасти робiтничоi молодi, що розвивався в руслi дрiбнобуржуазного «прогресистського» (по-чеськи «покрокарського»). Рух був неоднорiдним, включав як прибiчникiв соцiал-демократii, так i реакцiйних дiячiв.]. Вони i досi сидять там, аякже! І Гайн, i Рашин, i Сокол сидять. Деякi вже повиходили, а тi ще й досi сидять. О, коли б iх судили сьогоднi, певне, не засудили б. Знаете, нещодавно вiдверто писалося в газетах, що iх засудили невинно, що iх повиннi випустити.

Те, що i «народописна» виставка, вiдвiдини якоi було основною метою поiздки в Прагу, так само мае нацiонально-чеський характер, справа цiлком природна: що цей характер пiдкреслено дуже сильно, що в численних менших або бiльших деталях все зроблено для того, щоб надати виставцi рис нацiональноi демонстрацii, полемiчного антинiмецького характеру, що цей характер ще сильнiше виявляеться в тих незлiченних вiдвiдинах, колективних екскурсiях, гостинах, бенкетах, вiтальних промовах i тостах, приводом яких, метою i темою е виставка, це справа, можливо, не така природна, але тим бiльше правдива.

Не настiльки природна тому, що з назви «чесько-слов’янська народописна виставка» можна було б зробити висновок, що характер ii виключно науковий, а однiею з головних рис науковостi е безстороннiсть або, точнiше, справедливий розподiл свiтла i тiнi. З цього погляду також не цiлком зрозумiлою е демонстративнiсть, те, що ми не чуемо протилежних голосiв, що нiмцi здебiльшого мовчать про виставку, не полемiзують, не агiтують проти неi. Однак у повiтрi нiби носиться гарячковий подих глибокозатаеноi, але запеклоi нацiональноi боротьби, в якiй обидва табори напружують усi своi сили, а табiр чеський, хоч вдае iнодi, що вiн покривджений, гноблений i перебувае пiд загрозою, здаеться менi насправдi сильнiшим, завзятiшим у боротьбi, сповненим запалу i близького трiумфу.

Те, що я сказав про демонстративнiсть, яка, мовби згусток шумовиння на морських хвилях, носиться над празькою виставкою, не применшуе ii глибокого значення, ii наукового характеру. Оглянувши багатство ii експонатiв, наскiльки це було можливим протягом кiлькох днiв, можу пiдтвердити, що не буде перебiльшення у словах однiеi з чеських газет, яка висловилась, що це перша, влаштована у такому широкомасштабному народному дусi виставка в Європi, що вiдносно ii розмiрiв i багатства жодна iз дотеперiшнiх виставок такого роду не може з нею зрiвнятися.


2. Етнографiчна виставка

Виставка, яка приваблюе сьогоднi сотнi тисяч глядачiв з усiеi Чехii, з усiеi Слов’янщини, не е етнографiчною у вузькому розумiннi цього слова. Етнографiя як така, тобто представлення побуту, звичаiв, одягу i виробiв простого народу, ще не пiдхопленого течiею новiшоi цивiлiзацii, займае на празькiй виставцi навiть порiвняно невелике мiсце. А вже того, що так часто повторюють чеськi патрiоти, щоб саме ця частина виставки доказувала якусь цивiлiзацiйну самостiйнiсть, вiдрубнiсть i оригiнальнiсть чеського племенi, певне, жодна мисляча людина i в гадцi не матиме. Адже загальновiдома рiч, що етнографiчна наука, якщо не обмежуеться розглядом одного племенi, виявляе у настроях, поглядах, звичаях i шляхах цивiлiзацii народiв набагато бiльше подiбностi, нiж вiдмiнностей.

Загалом празька виставка 1895 р. е власне цивiлiзацiйноiсторичною у широкому розумiннi слова. У величезних ii експозицiях намагалися умiстити все, що може дати уявлення про чеську землю i ii народ, всi галузi його життя, вiдомостi про його минуле – вiд найдавнiших часiв до наших днiв, в його антропологiчних i розумових рисах, в його цивiлiзацiйнiй працi в галузi промисловостi, науки, мистецтва i лiтератури, в його суспiльному i нацiональному устроi. А якщо в усiй масi зiбраних i виставлених речей мало бачимо прачеського, оригiнального i суто чеського, якщо, навпаки, вся виставка якнайповнiше iлюструе нам цей великий i незаперечний iсторичний факт, що маемо тут справу з прищепленим слов’янським паростком, який могутньо розрiсся на грунтi германо-латинськоi цивiлiзацii, то все-таки виставка у багатьох вiдношеннях е незмiрно повчальною.

І вже прямо-таки мусить вона викликати захоплення i повагу до сучасного нам чеського народу, до його великоi працьовитостi, енергii, старанностi, до пiетизму перед стародавнiми пам’ятками його буття, до його почуття порядку i систематичностi, що на цiй виставцi, створенiй зусиллями численних товариств, комiтетiв i окремих осiб, зусиллями буквально всього чеського народу, зазнае справжнього трiумфу.

У цьому планi особливо для нас, неорганiзованих полякiв i украiнцiв, празька виставка е прекрасною школою. Адже етнографiчних пам’яток, народних виробiв е у нас теж чимало, навiть, можна сказати, далеко бiльше, нiж у Чехii, бо наш народ нижче стоiть щодо освiти, а отже, новiшi цивiлiзацiйнi форми не здолали ще стерти старих рис такою мiрою, як це сталось у чехiв. Проте яким невмiлим, уривчастим, дилетантським мусимо ми назвати наше збирання, упорядковування й експонування тих пам’яток на львiвськiй крайовiй виставцi, якщо порiвняти з тим, що зробили у себе чехи! І якщо празька виставка iмпонуе нам у тiй частинi, де ми в порiвняннi з чехами багатii, то що ж говорити про iншi вiддiли краезнавства, в яких чеському багатству ми можемо протиставити хiба що нашу вбогiсть i недолугiсть? І ще з одного, може, найважливiшого боку, празькiй виставцi слiд стати для нас школою i зразком. Як вона почалась? Простий, але енергiйний громадянин Шуберт, директор чеського театру, був iнiцiатором влаштування цiеi виставки.

Сталося це пiд час великоi ювiлейноi виставки у Празi 1891 р. Вiддiл краезнавства займав тодi скромне мiсце: чеська хатинка i так званий ретроспективний павiльйон – ось i все, тобто острiвець серед моря iнших розкiшних i багатих павiльйонiв, та саме його вiдвiдувало найбiльше людей. Це дало привiд для розширення цього острiвця, для створення з нього цiлоi спецiальноi виставки.

Що ж далi? Хiба п. Шуберт звернувся до якихось достойникiв, князiв, таемних радникiв чи iнших великих панiв, шукаючи у них протекцii? З нашоi точки зору, не був би майже едино природний шлях, що веде до мети.

У Чехii, очевидно, iснуе iнше уявлення про прямi i кривi лiнii, бо п. Шуберт звернувся передусiм до всiх визначнiших чеських дiячiв у галузi народознавства, до товариств, якi мають народознавчi колекцii, до провiнцiальних музеiв, до окремих осiб – ентузiастiв збирання рiдних пам’яток, i цей шлях справдi виявився найпростiшим, дав блискучi плоди.

Празька виставка не тiльки народо- i краезнавча, а народна, демократична. Весь чеський народ спричинився до ii створення, вона пройнята народним, демократичним духом, ii покровителем не е жоден князь по кровi, жоден пан з великою митрою або з великим гербом, а простий громадянин Чехii, якого, завдяки довiр’ю спiвгромадян, висунуто на пост президента Праги, – п. Ченек Грегор. Почесними президентами виконавчого комiтету також е не князi, або золотi комiри; поруч двох графiв, з яких один належить до числа найсвiтлiших борцiв за права чеського народу (граф Гаррах), ми бачимо двох ветеранiв науковоi працi: Карела Адамека, посла, i Фр. Бартоша, найвизначнiшого сьогоднi чесько-моравського етнографа.

Справжнiм головою комiтету е вiдомий граф-радикал доктор юридичних наук Вл. Лажанський, а в числi вiце-президентiв бачимо одних знаменитостей – але не завдяки знатному роду або гербам, а завдяки працi i здiбностям, – це професор унiверситету Гостiнський, голова чеського експортного товариства Артур Генслер i Ф. А. Шуберт, директор чеського театру в Празi. При такому демократичному складi керiвництва не дивно, що i вся ця робота велась вiдповiдним чином, без пiдлабузництва, без протекцiоналiзму до всiляких «персон», без поблажок для «любимчикiв» на шкоду справi, внаслiдок чого проти керiвництва нема жодних ремствувань та образ, а серед населення виставка користуеться великим успiхом. Всi дивляться на неi з гордiстю як на великий доказ живучостi народу, як на блискучу подiю в його життi.

Кожен чех в мiру сил i можливостей також прагне спричинитися до прославлення цiеi подii, прагне покласти i свою цеглинку до величноi споруди. Уже з перших вiдвiдин виставки я мав нагоду у тому переконатись. В центральному павiльйонi виставки, бiля входу, знаходиться величезний зал. Посерединi, серед зелених екзотичних рослин, – пiдвищена платформа пiд балдахiном. Вглибинi портрет цiсаря, над яким чеська корона. Коли я увiйшов до зали, було ще небагато людей, тобто iх було кiлька сотень, але на фонi величезноi споруди iх здавалося небагато.

Ледве я встиг трохи роздивитись, як середина зали наповнилась кiлькатисячним натовпом, що зосередився навколо платформи. З таблички, яку хтось тримав над головою, я довiдався, що це екскурсiя з Тжебовнiц у Пiвнiчнiй Чехii. Залунали вiтальнi промови, у вiдповiдь на якi звучали не дуже голоснi вигуки: Прекрасно! Слава! Потiм виступали керiвники екскурсiй – однi голосно й палко, iншi скромно. Врештi несмiливо виступив один з учасникiв i сказав щось приблизно таке:

«Ми прибули сюди з пiвнiчних окраiн чеських земель, звiдтiля, де найтяжче живеться, де найбiльше загрожуе нiмецьке засилля. Ми хочемо пiднестися духом, зiгрiтися, освiжитись, побачити, чим е i чим були нашi чехи-брати в iнших мiсцях. Кожен поспiшае сюди показати, що цiкавого, суто нацiонального, цiнного – чи то в одязi, звичаях, виробах, чи то в результатах розумовоi працi народу е в його краях. Ми бiднi на це, у нас немае нiчого такого цiкавого. Нашi давнi нацiональнi риси стерлись. Одначе ми не могли приiхати сюди з порожнiми руками. І ось вам наш скромний подарунок – ми вручаемо його виконавчому вiддiлу виставки з проханням використати, як вiн визнае за потрiбне».

За цими словами промовець – простий чеський селянин – вiддав у руки п. Лажанському банкнот у 1000 ринських. Не надто гучнi оклики «слава» привiтали цю промову. Наступного дня в газетi згадано про це коротко як про подiю дуже буденну.

Селяни з Тжебовнiц, певне, не iхали на виставку коштом покровителiв або повiтових рад.


3. Опис виставки

Перш нiж перейти до бiльш детального опису празькоi виставки, хотiв би звернути увагу на ще одну обставину, на мою думку, дуже важливу i характерну для чехiв. Маю на увазi iх працездатнiсть i спосiб мислення, якi просуваються не лише швидко, а й безперервно, без вiдпочинку, послiдовно, не вихоплюючись вперед понад сили, щоб згодом, виснажившись, впасти на пiвдорозi i нидiти роками. Велике народне зусилля, яким, безперечно, можна вважати празьку ювiлейну виставку 1891 р., не тiльки не вичерпало фiзичних, фiнансових й iнтелектуальних сил чехiв, але, можна сказати, iх подвоiло i потроiло.

Я був тодi присутнiм на з’iздi прогресивноi слов’янськоi молодi. Можу без хвастощiв сказати, що представники польськоi i украiнськоi молодi мали тодi перевагу над чеською молоддю щодо теоретичних знань, широти i зрiлостi суспiльних i полiтичних поглядiв; вони мали переважаючий, вирiшальний вплив на складання i формулювання програми прогресивноi слов’янськоi молодi в Австрii.

Вiдтодi минуло чотири роки. Що сталося у нас за цей перiод? Польський молодiжний прогресивний рух розтанув майже безслiдно; украiнський, що втiлився в органiзацii радикальноi партii, пiсля короткочасного спалаху енергii значно ослаб i якщо сьогоднi залишив слiди, то хiба лише серед простого народу, бо серед молодi наступила деяка реакцiя i занепад полiтичноi думки. А тим часом у Чехii на основi тогочасноi програми виникла могутня прогресивна партiя, що, незважаючи на поразки, яких зазнала у великому судовому процесi омладiни i яких завдало iй виняткове становище, здобувае дедалi мiцнiший грунт в усiй Чехii i Моравii i вже сьогоднi е суперником пануючiй партii молодочехiв, а з часом, безперечно, набереться ще бiльше сил.

Саме цю послiдовнiсть бачимо i в кожнiй iншiй дiлянцi. З невеличкого етнографiчного i ретроспективного вiддiлу на виставцi 1891 р. виросла велика краезнавча виставка 1895 р. Але й цим чехи не обмежились, i вже сьогоднi дуже серйозно обговорюеться питання збереження великоi кiлькостi цiнностей теперiшньоi виставки для використання ii як основи у великому крае- i народознавчому чеському музеi, що мае бути створений у Празi. Беручи до уваги великi практичнi здiбностi та енергiю людей, якi це задумали, можна сподiватись, що музей незабаром стане доконаним фактом. Те, що вiн щодо багатства матерiалiв, добору i систематизацii експонатiв уже з самого початку створення буде, безперечно, найбагатшим з-помiж усiх провiнцiальних музеiв Австрii, – в цьому вже сьогоднi сумнiватися не можна.

Як вiдомо, теперiшню виставку влаштовано на тому самому мiсцi, що й попередню, використавши значною мiрою тi самi павiльйони, що були на виставцi 1891 року, хоч план теперiшньоi виставки дещо iнший. У центрi ii – величезний «народописний» павiльйон, у якому мiститься переважна бiльшiсть зiбраних експонатiв. Бiля його входу гарний сквер з квiтами, обабiч – широкi вулицi, де, крiм менших павiльйонiв й адмiнiстративних примiщень, по обидва боки скверу стоять два великi будинки; в одному мiститься «музей мiста Праги», в другому «виставка чеських товариств».

Перед центральним павiльйоном – невеличкий круглий концертний павiльйон, де щовечора грае оркестр. Праворуч вiд головного входу етнографiчного павiльйону великим пiвколом розташувалися павiльйони: шкiльний, сокольський[36 - Присвячений дiяльностi «Сокола», чеськоi масовоi фiзкультурноi i громадсько-полiтичноi органiзацii, заснованоi 1862 р. у Празi.], пожежноi охорони, городництва, далi археологiчний, вiдомий пiд назвою «пра-епоха чеськоi землi». Трохи вiддалiк – оригiнальна будiвля – справжня копiя середньовiчного замку, збудованого над урвищем, обнесеного глибоким ровом з перекинутим пiдйомним мостом. Замок мурований з тесових каменiв, з високою вежею, бiйницями, великою брамою i мае назву «граду Кокожина»; вiн мiстить у собi, крiм дiорами, яка зображае «розгром Сасiв пiд Грубою скелею» – епiзод, взятий iз однiеi з поем, що входять до складу «Короледворського рукопису», багату колекцiю давньоi чеськоi зброi, починаючи вiд пращ i крем’яних стрiл доiсторичноi людини i кiнчаючи XVII сторiччям.

У сiнях замку загальну увагу привертае важкий масивний вiз, який застосовували в гуситських вiйнах, – оригiнальна рiч, що служила як для транспорту, так i для спорудження рухомих укрiплень, або так званих таборiв. Вiдомо, що вiд гуситiв тип такого воза перейняли украiнськi козаки. Кожний iз перелiчених тут павiльйонiв сам по собi е чудовою iлюстрацiею до певних сторiн життя i розумовоi працi чеського народу.

Увiйдiм, наприклад, у шкiльний павiльйон. У головному залi – скульптура Коменського, усi видання його творiв i те, що може iлюструвати розвиток чеських шкiл вiд часiв незабутнього творця сучасноi педагогiки. А саме старi пожовклi видання букварiв i чеських пiдручникiв, друкованих огидним «швабахом»[37 - Рiзновид готичного шрифту.], шкiльнi зошити з розмальованими iнiцiалами на титульних сторiнках; безлiч моделей шкiльних будинкiв, починаючи вiд старих, скромних, перетворених у школи сiльських халуп, кiнчаючи сучасними дво- або триповерховими спорудами, здебiльшого мурованими, зрiдка дерев’яними, з городцями, розсадниками фруктових дерев i т. п. А от усе внутрiшне обладнання сiльських шкiл з безлiччю наочного приладдя: карт, креслень, моделей навчальних предметiв, колекцiй з природознавства, ручних виробiв, гiмнастичних приладiв i т. п.

Усе це не звалене в одну купу, не зiбране з рiзних мiсцевостей з метою показати найкращi речi для створення iдеальноi картини, яка в дiйсностi не iснуе. Нi, тут представлено експонати вiд кiлькох десяткiв округiв – мiських i сiльських, багатших й убогiших – майже фотографiчне вiдтворення картини народних шкiл разом з усiм, що в них е. А поруч сотнi фотографiй iз зображенням шкiл, вчителiв, шкiльноi дiтвори. Але навiщо тут фотографii, якщо кожного дня сюди приводять сотнi шкiльноi дiтвори. Мов струмки з усiх кiнцiв краiни, пливуть день у день на виставку численнi лави шкiльноi дiтвори, хлопцiв i дiвчат, з учителями i вчительками, з пiснями, прапорцями i табличками, що вказують, звiдки вони прибули.

Протягом тижня, який я провiв у Празi, таких екскурсiй пройшло принаймнi 20. Дiтей розподiляли на групи, водили iх непоспiхом, не пiдганяли, не втомлювали, а пiд час оглядин влаштовували для них довгi вiдпочинки, давали перекусити, так що ввечерi вони виглядали так само бадьоро, як i зранку. Я замилувався, дивлячись на них: з iхнiх облич, одягу, рухiв було видно, що чехи люблять свое майбутне, свое молоде поколiння так само палко, так само розумно, як i свое минуле.

З яким захопленням бiля дiтей юрмилися люди, коли тi, оглянувши виставку i вiдпочивши, виходили на майдан, щоб почати своi звичнi iгри й танцi. Якими сердечними, ласкавими вигуками заохочувала, пiдбадьорювала публiка цих дiтей! Ось школа для дiвчат з якогось мiстечка поблизу Праги танцюе пiд звуки народних пiсень. Простенькi танцi i пiсеньки, схожi на нашi веснянки i гагiлки. Дiвчата спочатку, як видно, трохи соромляться публiки, що придивляеться до них. Та незабаром вони жвавiшають, танок i пiснi стають бадьорiшi;

танок не втомлюе, бо в ньому немае поворотiв, а тiльки розмiренi кроки, пiдстрибування, рухи руками i головою – тобто елементи здоровоi, рацiональноi гiмнастики. Дивлюсь на цю дiтвору, милуюсь ii охайнiстю, вiльними рухами, iнтелiгентним виразом обличчя, дружнiм i товариським ставленням до неi вчителiв – i сльози навертають на очi. Згадуються менi нашi бiднi, немитi, нечесанi, рабськi галицькi школи.

– Ну, а у вас в Галичинi е щось подiбне? – запитуе мене один знайомий чех.

Не встигаю йому вiдповiсти, бо в цю мить починаеться новий танок i нова пiсенька. Дiвчата йдуть парами по колу, припадаючи в такт на лiву ногу, i спiвають:

Ja mаm v levе nuze
Trna, trna, trnacika!
Ja mаm v levе nuze
Trnacika, trn![38 - У мене в лiвiй нозi терен-тереночок (чеськ.).]

– Та ж далебi! Це полiтична пiсня! – вимовив якось мимоволi, забуваючи де я.

– Полiтична? – здивувався мiй спiвбесiдник. – Нi, пане! Це звичайний дiвочий танок «трначiк». Хiба у вас немае таких iгор?

– У нас, пане, переводять учителiв «за службовими причинами», – вимовив я, щоб принаймнi чим-небудь виявити оригiнальне обличчя наших народних шкiл. – А у вашому «трначiку», безумовно, побачили б у нас полiтичний натяк, якесь порушення спокою, i на даному педагоговi поставили б хрестик.

Поштивий чех роззявив рота, не знаючи, жартую я чи кажу серйозно. А тим часом дiвчата починали вже iншi танцi, спiвали iншу пiсеньку, остання строфа якоi знову менi схожа на отруене вiстря полiтичного натяку:

То nebyla ruzmaryna,
Jenom to byl kren.
Vykopal jej zahradnicek,
Vyhodil jej ven[39 - То не був розмарин, а хрiн. Садiвник його викопав i викинув (чеськ.).].

Довго у мене в ушах звучала ця пiсенька. І пiзно вночi я думав про те, коли ж той «городник» у нас викопае хрiн i викине його геть, – хрiн, який фальшиво вдае з себе розмарин i захаращуе нашi бiднi народнi стосунки?


4. Жiноча гiмназiя

Коли я вже торкнувся школи, не можу замовчати однiеi речi, якою я дуже зацiкавився, iдучи до Праги. Маю на увазi першу жiночу гiмназiю, яка була вiдкрита завдяки заходам жiночого товариства «Мiнерва», – гiмназiя, у якiй цього року вперше вiдбулися урочистi екзамени на атестат зрiлостi. На жаль, на виставцi я не знайшов жодного слiду дiяльностi цього закладу, яким чехи випередили, можна сказати, усi европейськi народи, бо гiмназii i середнi школи взагалi якось лишилися поза увагою сьогоднiшньоi виставки. Дякуючи, однак, директоровi цього закладу проф. Фр. Прусiку, вiдомому чеському фiлологовi, я одержав статут «Мiнерви», декiлька звiтiв новоi жiночоi гiмназii i на основi цього матерiалу, за який висловлюю прилюдно подяку шановному директоровi, подаю деякi вiдомостi про цей заклад.

Вважаю, що справа ця тим бiльше цiкава, що i в нас уже кiлька рокiв жваво обговорюеться питання про створення подiбноi гiмназii, але, на жаль, у нас воно й досi не вийшло iз сфери проектiв або, в кращому разi, петицiй до рiзних представницьких iнстанцiй.

Товариство «Мiнерва», мета якого дати загальну освiту жiнкам, утворилося на початку 1890 р. (статут затверджено 16 червня цього ж року). Мету товариства визначае § 1 статуту: дати дiвчатам, якi виявлять вiдповiдну пiдготовку, вищу освiту, а точнiше, пiдготувати iх до навчання в унiверситетi. Це не перше товариство такого роду в центральнiй Європi, хоч воно перше в Австрii. 1888 р. створено аналогiчне нiмецьке товариство у Веймарi пiд назвою Verein f?r Frauenbildungsreform. Чеське товариство, однак, було першим, яке вiд дискусiй i петицiй перейшло до дii, бо зразу ж пiсля його створення iнiцiатор товариства вiдома чеська поетеса Елiшка Красногорська звернулася до п. Франтiшка Прусiка з проханням розробити план навчання у майбутнiй жiночiй гiмназii.

Пан Прусiк iз запалом узявся до дiла. Поклавши за основу те, що жiноча гiмназiя мае доповнити освiту, яку одержують дiвчата у вищих жiночих школах й iнших аналогiчних закладах, проф. Прусiк первiсно розподiлив увесь курс навчання в гiмназii на 5 рокiв, а саме 1-й рiк – пiдготовчий клас, у якому шкiльна пiдготовка, здобута ученицями в iнших закладах, мусить бути доповнена уроками латинськоi i грецькоi мов, а також фiзики з тим, щоб сума знань вiдповiдала знанням хлопцiв, якi закiнчили нижчу гiмназiю. Однак пiсля року випробування, яке, щоправда, пройшло успiшно, але потребувало чималих зусиль (щотижня було 12 годин латинськоi мови, 6 годин грецькоi, та, незважаючи на те, всього, що треба було, не пророблено), пiдготовчий курс було роздiлено на два роки. Усiх класiв е 4, що вiдповiдають чотирьом класам вищоi чоловiчоi гiмназii.

План навчання було затверджено шкiльною крайовою радою. У вереснi 1890 р. почали записувати до пiдготовчого класу. Було прийнято 53 ученицi, з яких майже всi провчилися рiк i з яких пiсля першого пiврiччя 33 одержали свiдоцтва з вiдзнакою, тiльки одна через брак здiбностей вибула у другому пiврiччi, так що остаточно в наступному роцi перший клас розпочав гарний загiн – 51 добре пiдготовлена учениця. За нацiональнiстю всi були чешки, 21 родом з Праги, 27 з провiнцii, 2 з Моравii i 1 з нижньоi Австрii. Бiльша половина дiвчат походила з середньоi верстви – це доньки чиновникiв, учителiв, протестантських священикiв i т. п. (всього 30); доньок селян було 3, ремiсникiв i промисловцiв – 9, купцiв – 2, робiтникiв i прислуги – 7. Щодо вiку, – переважнiй частинi дiвчат виповнилося 14—16 рокiв; тiльки двi були молодшi (по 13 рокiв), а 9 старших (однiй 20, трьом по 19, п’ятьом по 18 рокiв).

Крiм початкiв грецькоi i латинськоi мов, учили чеську мову (3 год. щотижня), релiгiю (1 год.), iсторiю i географiю (по 2 год)., фiзику (1 год.), нiмецьку мову (необов’язково, але ii вiдвiдувало 46 учениць, на тиждень 3 год.), педагогiки, спiву i фiзкультури (по 1 год). В обох пiврiччях пiдготовчого класу всi ученицi дiстали за поведiнку вiдмiнну оцiнку, 22 ученицi встигало добре, 27 нижче за добре, а 2 посередньо. Пiд керiвництвом директора, класного керiвника, класноi дами та iнших вчителiв ученицi мали протягом року 4 екскурсii, а саме – двi з навчальною метою (на ювiлейну виставку i до празького музею), а двi розважального характеру на околицi Праги. Слiд також вiдзначити, що з самого початку навчання вiдбувалося в одну змiну – вiд восьмоi до пiв на другу взимку i вiд сьомоi до пiв на першу влiтку, причому пiсля другого уроку – перерва становила 10 хв., пiсля третього – 15 хв., а пiсля четвертого – 30 хв. Такий порядок схвалено вчителями i батьками.

Одне з найцiкавiших питань як педагогiчноi, так i суспiльноi точки зору: скiльки учениць, що так гарно i з таким запалом розпочали i закiнчили пiдготовчий клас, пройшли курс дальших чотирьох рокiв навчання i витримали випробування екзаменiв на атестат зрiлостi? Останнiй звiт, складений цього року, дае нам такi вiдомостi: з 51 дiвчини, що закiнчили перший пiдготовчий клас, дiйшло до випускних екзаменiв наприкiнцi 1895 навчального року тiльки 18; найстаршiй з них було 23 роки, наймолодшiй 18. Одна iз випускниць була донькою селянина, одна робiтника, одна ремiсника, одна промисловця, решта (14) – доньками службовцiв, учителiв, лiкарiв i т. п.

Пильнiшоi уваги заслуговуе звiт про першi iспити на атестат зрiлостi в цiй гiмназii. З 18 учениць, якi успiшно закiнчили четвертий клас (в тому числi 6 з вiдзнакою), приступило до випускних iспитiв 16, з вiдзнакою склало 3, на добре склало 7, вiдпало 2, 4 дозволено складати iспит пiсля канiкул з однiеi дисциплiни. Результат цей можна вважати блискучим, оскiльки дiвчатам довелось подолати бiльшi труднощi, нiж хлопцям, а саме: 1) за 5 рокiв вони мусили оволодiти навчальним матерiалом, на який хлопцi витрачають 8 рокiв, 2) жiноча гiмназiя досi не мае права публiчноi гiмназii, i тому пiд час випускних екзаменiв iх питали з iнших предметiв (релiгii, натуральноi iсторii, початкового курсу фiлософii), яких не питають пiд час випускних екзаменiв в публiчних гiмназiях, 3) в публiчних гiмназiях вiдмiнникiв звiльняють вiд питань з деяких дисциплiн, чого не було тут, нарештi, 4) приймати випускнi екзамени в жiночiй гiмназii доручено вчителям iнших закладiв, тобто таким, яких ученицi не знали, а отже, не могли пристосуватись до iх методу опитування i вимог.




ПОЛЯКИ І РУСИНИ





НАШ ПОГЛЯД НА ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ



I

Недавно тому в залi ратушевiй у Львовi вiдбулося передвиборче зiбрання для вибору посла до ради державноi, пiд многими оглядами дуже цiкаве. Оба кандидати, котрi на тiм зiбраннi виступали, стараючись про мандат посольський, а також провiдник зiбрання, iнтерпелянти i весь хор, кричачий браво та плещучий в долонi, – всi вони голосно, перед цiлим свiтом заявили, що при всiх дiланнях, мовах i заявах полякам ходить тiльки про вiдбудування Польщi, що австрiйська конституцiя, австрiйський парламент i теперiшне домiнуюче становище полякiв в Австрii, – що все те тiльки вигоднi сходи, котрi мусять iх швидше чи пiзнiше запровадити в пожаданий храм Польщi «od morza do morza»[40 - Вiд моря до моря (польськ.).].

Очевидна рiч, що така незвичайна i одверто протидержавна манiфестацiя львiвських полякiв мусила звернути на себе увагу дуже широких кругiв. У Вiднi i в Берлiнi взято ii собi ad notam[41 - На замiтку (лат.).], намiсник крайовий побачився через неi дуже в немилiм положеннi супроти корони i в першiм поривi невдоволення схотiв зложити свiй уряд, – деякi польськi часописи, а особливо кракiвський «Czas», виступили з гострою доганою проти загорiльцiв, компрометуючих «невчасними» вибухами польську справу. Правда, принциповоi дискусii про саму сутнiсть тоi справи i сей факт не викликав у польськiй печатi. Навiть тi газети, которi радi б якнайбiльше уступiв зробити русинам, которi бажають для всiх притиснених справедливостi (як «Dziennik Poznanski»), i тi не видять нiчого аномального в тiм яркiм вибуху польських стародержавних аспiрацiй у Львовi, т. е. будь-що-будь на руськiй землi. Вони признають, що вибух був невчасний, нетактовний, непотрiбний, – але поза такi часто практичнi, хвилево утилiтарнi погляди дальше не iдуть. Значить, коли б iнша пора, вiдповiдна констеляцiя полiтична, то виступати з такими аспiрацiями у Львовi чи в Киевi – i овшiм можна би. Правда, ми надто i надто добре знаемо наших галицьких полякiв, щоб думати, що вони з власноi волi i з власноi розваги, навiть по найтяжчих i найстрашнiших науках караючоi всяку помилку iсторii, уступлять з раз занятого хибного становища. Коли котрий народ в Європi, то, певно, поляки найбiльше мають вже з природи той дар – iгнорувати науку iсторii i обманювати самих себе до послiдньоi хвилi, коли, крiм себе, нiкого бiльше обманити не можуть. Хто перегляне iсторiю польських повстань з нашого вiку: в рр. 1831, 1846, 1848 i 1863, – той вичитае в нiй кривавими буквами написану iсторiю систематичного i неулiчимого заслiплення. Раз за разом кричачi, немилосерднi факти говорили iм, що в нашiм вiцi iдея староi Польськоi держави, iдея iсторичноi Польщi мусить уважатися пережитою i безповоротно погибшою, – нi, з упертiстю, гiдною лiпшоi справи, з ентузiазмом, викликаючим глибокий жаль, з правдиво трагiчною фатальнiстю одно поколiння за другим перлося в ту бездонну пропасть i погибало в нiй. Раз за разом вони переконувалися, що всi мужики бувших польських земель, без огляду на народнiсть, противнi навiть споминкам про iсторичну Польщу, – а предсi жили в тiм переконаннi, що назва «Polska od morza do morza» е якимсь чародiйським словом, котре, в свiй час кинене в маси народу, мов iскра електрична, потрясе всi серця, пiдойме всi руки до вiдбудування того раю.

Найновiшi факти, про котрi ми вище згадали, переконують нас, що помимо всiх тяжких наук iсторii та нещасна iдея, джерело численних польських помилок i наших нещасть, не загибла в головах наших загорiльцiв i уважаеться едино спасаючою i едино обов’язковою для кожного добромислячого поляка. Розваживши добре всю слаботу аргументiв, на яких опираеться та iдея, а заразом всю безлiч колiзiй, якi вона за собою тягне, ми будемо мусити прийти до сього переконання, що голошення iдеi iсторичноi Польщi в наших часах, а особливо на непольських землях, е дiлом полiтично безрозумним, з етнографiчних взглядiв, ба навiть для самоi польськоi народностi дуже шкiдливим, отже ж, i непатрiотичним.

Що виказування i боронення iдеi iсторичноi Польщi в нашiм столiттi принесло польському народовi превеликi шкоди, сього, здаеться, i доказувати не треба. Повстання 1831 року принесло iм, крiм зруйнування краю, також страту конституцii Царства Польського, спроби 1846 i 1848 принесли iм рiзню в Тарнiвськiм i битву пiд Гдовом, де польський мужик стояв проти польського шляхтича, принесло iм бомбардування Кракова i Львова i слiдуючу за тим довголiтню реакцiю бюрократичну в Галичинi i в Познанщинi; повстання 1863 року принесло також велике погiршення iх долi в Росii i, крiм того, сталося знаком до загальноi реакцii в цiлiй Росiйськiй державi. А де ж користi всiх тих жертв? Чи, манiфестуючи живучiсть iдеi iсторичноi Польщi по всiх колишнiх «польських» землях, поляки розбудили в тих землях почуття прихильностi до тоi Польщi, едностi з нею? Смiемо сказати, що нi. Не тiльки на Литвi i Жмудi, на Волинi i Украiнi, але навiть у Галичинi, ба особливо в польськiй ii частинi, народ постав проти тоi iдеi i проти ii проповiдникiв. Не ентузiазм, не масовий рух, а ненависть збудилися всюди проти iсторичноi Польщi, – i той незаперечний факт пора би всiм полякам, а особливо галицьким, добре собi затямити. Пора iм тямити, що патрiотизм, манiфестуючий себе фразами «Polska od morza do morza», е не патрiотизмом, а навмисною або ненавмисною зрадою на польськiй народностi i на ii кровних iнтересах, котра той фразистий патрiотизм без намислу посвячае для своеi утопiчноi цiлi.

А мiж тим всi пiдстави, на яких опираеться iсторичне становище державно-польських аспiрацiй, такi хиткi i слабi, що навiть воювати проти них серйозно не можна, що перший зараз луч критичного свiтла показуе всю iх безпiдставнiсть. Бо покликуватись нинi на те, що перед звиш ста лiтами була якась польська, хоч i з рiзнородних елементiв, сяк чи так злiплена держава, – се прецiнь не е нiякий аргумент, що така держава мусить i на будуче бути, навiть проти волi колишнiх своiх складникiв. Держава (пiдчеркуемо тут слово «держава» в протиставностi до «народу») доти тiльки мае права iснування, доки справдi существуе; раз вона розсипалась, то се значить, що роль ii яко такоi назавжди скiнчена. Історiя не показуе нам анi одного примiру, щоб держава (не народ), раз вимазана з ряду держав, здвигнулася коли-небудь пiсля в своiй давнiй формi. Не менше дитинне е покликування наших полякiв-державникiв на мнимi унii, заключенi перед 300 чи 400 роками. Ми не вдаемося навiть в то, як i ким були заключенi тi унii i як додержувалися уложенi в них обопiльнi договори. Нам досить знати те, що в життi мiжнароднiм, богу дякувати, досмертних i нерозривних шлюбiв поки що ще не заведено, що полiтичнi трактати – а тiльки такими i то в найлiпшiм разi можна признати давнi польсько-литовсько-руськi унii – заключаються в мiру обопiльних потреб, а зi змiною викликаючих iх обставин самi собою тратять свою важнiсть i свое управнення в життi народнiм.


II

Один з найголовнiших аргументiв, котрим поляки боронять iдею iсторичноi Польщi, е той, що нiбито Польща iсторична мала сповняти велику мiсiю на Сходi, була «przedmurzem Europy»[42 - Аванпостом Європи (польськ.).] супроти орд монгольських i татарських i несла свою культуру в дикi, безлюднi степи Украiни, здобутi кров’ю ii синiв. Правда то е, що iдея культурного апостольства дуже принадна i спосiбна розгрiвати духу людського; жаль тiльки, що iсторичнi факти аж надто ясно свiдчать, що мiсiя Польщi лежала зовсiм не тут, на Сходi, що, впрочiм, i та мiсiя нiколи не сповнялася i що, отже, робити собi з неi право до реставрацii iсторичноi Польщi нема найменшоi пiдстави. Бо пригадаймо собi, коли Польща була найсильнiша? Безперечно, в добi Болеслава Хороброго, по битвi на Песiм полю, де той Болеслав поразив нiмцiв, i по викупленнi тiла св. Адальберта, Болеславiв похiд на Русь був нещасливий, – i се повинно було показати i йому, i його наслiдникам, що мiсiя iх лежить не в руйнуваннi i покорюваннi братнього руського краю, а в оборонi Слов’янщини проти нiмцiв. Се була, по нашiй думцi, правдива мiсiя Польщi, до котроi, впрочiм, перло ii саме географiчне положення. Головнi польськi рiки тягнуть до моря Балтiйського, i доки б Польща була удержалась панею берегiв Балтiйських, доти могла би бути великою силою в Слов’янщинi. А мiж тим вона звернулася на схiд проти Русi, i що ж сталося? Не тiльки що слов’янськi племена мiж Одрою i Лабою – природнi союзники i ленники Польщi – погибли пiд напором нiмецьких князiв, але слiдом за ними пiшли i пруссаки-слов’яни на Помор’ю, т. е. нiмцi забрали Балтiйськi береги i обсадили устя всiх великих польських рiк, – замкнули Польщi ii едину природну дорогу до сили i розвою економiчного. Очевидна рiч, що, стративши тi безмiрно важнi форпости на Заходi, Польща стратила з тоi сторони рацiю биту, побачилась сама в своiх iнтегральних частях загроженою. Прастаре гнiздо польського племенi, Познанщина, стае чимраз бiльше нiмецькою домiвкою, так як сталася нею в переважнiй частi щиропольська Сiлезiя.

У життi народiв нема посвячення. Народ, котрий посвячае себе за другого, е дурнем i не знае, що робить. Найперша задача кожного народу е – стояти за своiми власними iнтересами i дбати про свое власне утримання. Коли поляки говорять, що мiсiя Польськоi держави була – боронити Запад Європи проти схiдних дикарiв, то ми з уваги на вичисленi тут факти iсторичнi скажемо, що се був найбiльший полiтичний нерозум, була фатальна помилка полякiв. Польща далеко сквапнiше потребувала боронити себе саму проти напору захiдноевропейського i властиво нiмецького хижацтва, проти рiзних «медведiв» i «львiв», анiж боронити той Запад проти татар, вiд котрих Польщi самiй, а затим i Западовi, дуже мало що грозило.

Але погляньмо тепер, як стоiть дiло з тою ославленою мiсiею на Сходi. Що першого нападу монголiв в 1241 роцi Польща не спинила, се рiч певна, – а саме той перший напад був найстрашнiший, i раз рiшучо пораженi монголи могли б були надовго остатись не страшними Європi. Вiд того часу повторяються поменшi напади монголiв i татарiв майже рiкрiчно на схiднi частi Слов’янщини, повторяються i тодi, коли Русь Галицька перейшла пiд Польщу, коли i Литва та Украiна з’единились з Польщею. Нiколи не могла Польща здобутись на сильну i систематичну оборону границь. Недавно виданi люстрацii замкiв оборонних в пограничних землях руських показують нам пiд Ягайлонами таке саме безладдя i недумство полiтичне, яке було i в XVIII вiцi. Татари ходили собi любенько в нашi землi за «ясиром», гнали десятки тисяч людей i сотки тисяч худоби в Крим i продавали людей в неволю. Невольники стались головним джерелом iх багатства, – костi наших людей бiлiли i в Царгородi, i в Синопi, i в Смирнi, i в Триполiсi, a «przedmurze Europy», «шляхта украiнна», бенкетувала собi, кричала на сеймиках, гарбала маетки i робила «заiзди», уживаючи свого придворного вiйська не для оборони границь, а для грабування своiх власних братiв i сусiдiв. Найлiпшим свiдоцтвом про те, як сповнювала Польща свою мiсiю на Сходi, може послужити те, що за часiв Степана Баторiя Польща платила хановi кримському рiчний гарач 15 000 червонцiв i сама висилала вiйська короннi для мордування i вигублювання козацтва, котре було единим природним защитником границь польськоi i руськоi землi вiд татарви i, значиться, повинно було бути найлiпшим союзником Польщi. Вiчно пам’ятнi остануться слова Наливайка, котрий писав до короля польського, що за половину тих грошей, котрi Польща платить – i то безплодно – татарам, можна би на пограничних степах з украiнського народу витворити таку кордонову сторожу, проти котроi вся сила татарська не устояла би. Розумiеться, що Польща тоi ради не послухала, i козацтво клало голови в бою з поляками, замiсть що мало б оружно з ними iти проти татар i туркiв. За того ж Степана Баторiя Польща понизила сама себе iще дужче, сповняючи роль ката на пiдданiм турецькiм Іванi Пiдковi, претендентi до господарства Волоського. Єдиний факт, котрий поляки розтрублюють яко велику побiду захiдноi культури над iсламом, – битва пiд Хотином, де зiстав побитий султан турецький Осман, – доконаний зiстав так, як повинна була б вестися вся схiдна полiтика Польщi. Козаки пiд проводом Сагайдачного з’еднались тут з поляками зовсiм добровiльно, на основi однаких прав; ватажок козацький стояв з своiми людьми осiбно вiд шляхти, i шляхетськi гетьмани не вглядали в те, що роблять козаки. Се тiльки (хоч i не обiйшлося без тисячних передрачок i прикростей) i хоробрiсть та вiдвага козакiв довершили побiди.

Але се був факт единичний, незвичайний i не мiг викликати рiшучого звороту в полiтицi. Полякам завжди бажалось не рiвноправностi, а панування, не свобiдноi федерацii, а поневолення. Вони волiли платити дань хановi кримському, як входити в вiльнi, хоч i як кориснi условiя з «хамами» i бунтiвниками.

Коли вже й припустити, впрочiм, що Польща мала якунебудь мiсiю на Сходi, то сповняти ii могла вона лиш тодi, коли би була мала свобiдний доступ i панування на берегах Чорного моря. Рiки Схiдноi Європи тягнуть всi до тоi великоi котловини, котра становить невелике огниво, в’яжучи Європу з Азiею Передньою. Пануючи на Чорному морi, Польща справдi була б мала не тiльки ключ до Царгорода, – була б в кожнiй хвилi могла загрозити тое серце цiлоi сили отаманськоi, була би сталася правдивим передмуром християнства, не посвячаючись при тiм нi для кого, противно змагаючись багатством i освiтою швидше i безпечнiше, нiж не одна захiдноевропейська держава. Спосiбностей до заняття такого домiнуючого становища на Сходi було багато; ненастаннi походи козацькi на Чорне море, спроби козакiв до заснування постiйних i сильних кошiв на устях Днiстра i Дунаю, виразнi i розумнi ради козацьких старшин повиннi б були отворити очi польським полiтикам на iх властиву цiль. Та нi! Польща не вмiла здобутися нiколи настiльки полiтичного розуму, щоб стати рiшучо на одну дорогу, а то iще й на дорогу свобiдного i чесного вiдношення до руського народу, котрий будь-що-будь мусив би був статися головним агентом тоi схiдноi полiтики, котрий за всi своi услуги Речi Посполитiй домагався тiльки рiвноправностi, а не хотiв бути пiднiжком i пiдданим вельможноi польськоi шляхти. Шарпана внутрiшнiми роздорами i «rokoszamy»[43 - Заколотами (польськ.).], Рiч Посполита проспала i добрi ради, i добрi случайностi до опанування берегiв Чорного моря i дiйшла вкiнцi i тут до крайнього упокорення, коли турки забрали iй найкращi частi схiдноi окраiни – Подiлля з Каменцем аж по Збруч. Чи можна ж у виду всього того сказати, що Польща мала i сповняла яку-небудь мiсiю на Сходi? А оборона Вiдня через Яна Собеського, на котру поляки так люблять покликуватися як на найвищий трiумф своеi мiсii, була, по-перше, единичним фактом, котрий нiчого не доказуе в користь будучоi реставрацii Польщi, по-друге, була актом бiльше фантазii i чувства, нiж полiтичного розуму, а по-трете, була актом настiльки припiзненим, що коли б Польща до того часу сповняла була належито свою мiсiю, то, певно, не потрiбно б було Собеському бiгати пiд Вiдень, бо турки могли б бути вже так ослабленi, що й не подумали б про напад на далекий Вiдень.

А мiж тим скiльки-то горя, братнiх усобиць i руiни покликала за собою диверсiя полякiв вiд заходу на схiд! Замiсть боронити себе, а затим i всю Слов’янщину вiд походу нiмцiв, поляки своею нещирiстю i полiтичною безтактовнiстю та жадобою панування над своiми ж братами пiднiмали проти себе всiх, з ким тiльки ввiйшли в ближчi зношення, пiдняли проти себе руський народ, котрий, уладивши з ними дружнi, братерськi, федеративнi зношення, повинен би був зовсiм природно стати лицем до сходу проти татар i заразом служити полякам опорою в iх боротьбi з нiмецтвом. Тiльки ж певна рiч, що такий союз мiг уладитись тiльки на основi федерацii при застереженнi взаемноi свободи i незалежностi. Всi представителi Русi в перших часах унii полiтичноi (вiд часiв Ягайла) стояли саме на тiм становищi, дуже ясно добачаючи його необхiднiсть. Але полякам не того було треба. Пертi з заходу нiмцями, вони перлись самi на схiд, шукаючи тут панування i збагачення i находячи грiб. У тiм гробi лягла остаточно й цiла iсторична Польща, безславно, покрита ганьбою. Їi погробовцi, що силувались саме на тих окраiнах знов воскресити ii з гробу, забули про те, що хто погиб безславно i похоронений в не своiй землi, той не воскресне нiколи.


III

Коли б у нас була яка-небудь схильнiсть до вiри у фаталiзм, то пильний розгляд в iсторii Польськоi держави i в теперiшнiм поступованнi представникiв ii традицiй дуже мiг би змiцнити нашу вiру. Так i здаеться, що польськi верховодячi сили з давен-давна призначенi були на те, щоб не бачили анi своiх ворогiв, анi своiх союзникiв там, де вони дiйсно були. Ми вже показали фатальне непорозумiння полякiв щодо iсторичноi мiсii Польськоi держави, непорозумiння, котре мусило згубити ii. Не менше фатальною слiпотою здаються бути пораженi тi провiдники Польщi i щодо вибору союзникiв та помiчникiв.

Польська держава, стояча на границi мiж германством i слов’янством, пiд грозою винародовлення повинна була почути свою солiдарнiсть з слов’янством, а особливо з Руссю, i лучитись з нею по добрiй волi проти нiмцiв. До того союзу повиннi би були пристати i племена литовськi, бiлоруськi, а в дальшiй лiнii i великоруськi. Очевидна рiч, що в тих давнiх часах, коли вiросповiдання становило важну i живу струну в нацiональнiм життi, полiтичний розум наказував Польщi i в тiм взглядi еднатися з прочими слов’янами i вiдпирати вiд себе нiмецтво також пiд видом католицизму. Дослiди нашого ученого крилошанина Петрушевича доказали, що схiдний обряд був первiсним обрядом також i полякiв, що саме пiсля того обряду хрещений був перший король польський Мешко св. апостолами Кирилом i Мефодiем. Не могучи, однак, наразi остоятись проти нiмецькоi переваги, король той прийняв пiсля католицизм, щоб не дати нiмцям поводу нападати на Польщу яко на край поганський. Що крок той був не тiльки аполiтичний, але i непопулярний, се доказують нам факти народного бунту по смертi Болеслава Кривоустого, коли-то польський народ мордував католицьких ксьондзiв (нiмцiв), нищив церкви i рубав хрести. Народ дуже добре почував, що католицизм принесе йому також суспiльний гнiт, а королi повиннi були почути, що вiн вiддiлить iх вiд прочого схiдного слов’янства, а, породивши в них духа нетолеранцii, з часом попхне до братовбiйчоi вiйни проти рiдних, саме на утiху i користь iх вiдвiчних ворогiв, нiмцiв.

Взагалi мусимо сказати, що переняття католицизмом принесло Польськiй державi i польському народовi необчисленнi шкоди. З ким тiльки в пiзнiших часах ввiйшли в зношення поляки, вiдразу вивертали наверх свiй католицизм, немов iжак своi колючки, показували дух нетерпимостi i охоту до навертання, задаючи зараз на вступi брехню своiм обiцянкам. І так, напр., ославлена унiя особиста з Литвою заключена була нiбито на пiдставi автономii обох краiн i обох обрядiв, а мiж тим Ягайло, хрещений вже по гречеському обряду, зараз по приiздi до Кракова мусив другий раз хреститися по обряду латинському, – то значить, поляки в дусi помимо всяких умов уважали схiдний обряд поганською вiрою, для котроi всi умови неважнi (lereticis non est servanda ?des[44 - Даного еретикам слова дотримуватись необов’язково (лат.).]). Ce i був пiсля провiдний принцип всiеi русько-польськоi полiтики.

У кривавих i крайне сумних вiйнах козацьких, побiч нацiонального i соцiального, зустрiчаемо також виразно зарисований мотив релiгiйний. Руськi братства ведуть довгу i завзяту боротьбу проти католицизму i унii. Спровадженi до Польщi езуiти вносять з собою i iнквiзицiю релiгiйну, i вже 1689 року гине перша ii жертва, шляхтич Лiщинський, на огнянiм кострi. Розпочинаеться доба пiтьми, упадку i розкладу зразу умислового, а дальше i суспiльного та полiтичного в Польщi. Інакше i бути не могло. Католицизм бо, як знаемо, е силою iнтернацiональною i зовсiм противною почуттю всякоi народноi окремiшностi. Єднаючися з ним, Польща саме пiдтинала в самiм коренi можливiсть свого iснування, бо католицизм ставив ii ворожо до Сходу, т. е. до ii природних алiантiв, а зате хилило ii до Заходу, т. е. до сильнiших вiд неi ворогiв, котрих жертвою мусила вона статися часть по частi.

Всi нещастя, якi навiв католицизм на Польщу, зможемо зважити хоч у приближеннi тодi лише, коли вiзьмемо на увагу, напр., той факт, що коли б не католицизм, то Польща, певно, була би притягла до себе i цiлу Росiю по смертi Годунова, i першого Самозванця, мiж тим коли невчаснi католицькi замашки накликали на полякiв тiльки рiзню в Москвi. А якi би були наслiдки того поеднання для цiлого слов’янського свiту, сього нинi i найбуйнiшою фантазiею збагнути не можна.

Задалеко нас завело би, якби ми хотiли вичисляти всi полiтичнi помилки полякiв, до котрих довело iх уперте обставання при католицизмi. В iх нещасливих повстаннях XIX вiку дзвенiла дуже виразно i католицька струна, ба навiть декуди уживано католицизму яко засоби до сфанатизування темних мас народу в цiлях вiдбудування Польщi. У Познанщинi уперте обставання при католицизмi навело на полякiв всю ваготу культур кампфу i iдучого поруч з ним онiмечення i, змусивши полякiв дружитися з ретроградними католицькими фракцiями, стягло i на них, що то завжди величали себе поборниками свободи i поступу, одiум обскурантiв i ретроградiв. Те саме повторяеться i в Галичинi, де польська шляхта з католицьких мотивiв еднаеться з клерикалами нiмецькими, спроваджуе на нашу Русь езуiтiв, уладжуе формальнi гонiння на трираменнi хрести, агiтуе проти руського календаря, мiшаеться до руського богослужiння, здвигаючи круг нього цiлу систему надзору i шикани. Вiчно одна i та сама iсторiя, однi i тi самi поляки, котрi вiд часу анабаптиста Ягайла нiчого не забули i нiчого не навчилися. Там, де би треба еднати собi прихильникiв, вони з цiлою усильнiстю роблять собi завзятих ворогiв, а там, де би повиннi бачити противника, вони запобiгають ласки i в’яжуться в союзи. Ми не помилимося, твердячи, що цiла завзята ненависть до Росii викликана в дуже великiй частi рiзницею вiросповiдань. Адже ж Прусси i Австрiя так само причинилися до розбору Польщi, так само усмиряли польськi повстання, хапали i морили по тюрмах польських конспiраторiв, а прецiнь на них не тiльки не звернулася така горюща ненависть полякiв, але противно: в Пруссах онiмеченi польськi магнати, як Радзiвiлли, славляться пiдпорами трону, а в Австрii цiла верховодяча часть шляхти всiми силами поперлася до пiдпирання трону i династii з окликом: «Przy tobie, N. Panie, stoimy i stac chcemy!»[45 - Коло тебе, наш пане, стоiмо i стояти хочемо! (Польськ.)] Не можна заперечити, що з вузько утилiтарноi точки погляду таке союзництво для шляхти мусить нести не однi користi, але з принципiально-полiтичноi сторони се дiло представляеться далеко не так корисно. Не тiльки австрiйський двiр, але i сама здорово мисляча (i тим самим невелика) часть шляхти понiмають дуже добре, що багато бiльше вiд того, що досi дано галицьким полякам, на будуче Австрiя не може iм дати i що затим мрii про вiдбудування Польщi через Австрiю i крики на тему: «Наша делегацiя до Вiдня репрезентуе весь народ польський» – е тiльки дитячою забавкою здитинiлих трибунiв людових i полiтикiв a la «polityk lwowski» з «Szczutka»[46 - На зразок «полiтика львiвського» з сатиричного часопису (польськ.).].

Австрiя не може дати галицьким полякам багато понад те, що дала iм досi, не ображаючи iнтересiв других провiнцiй i народностей, а спокiйна, лавiруюча i з засади дефензивна полiтика Австрii е зовсiм противна авантурничiй полiтицi польських державникiв. Вже тi однi причини повиннi би достатньо показати полякам, що, в’яжучись з Австрiею, вони з-помiж трьох можливих союзникiв вибирають того, котрий iм найменше може дати. Але тут знаходить сук: Росiя православна, а Прусси протестантськi, досить пiдстав, щоб звернути своi симпатii до католицькоi Австрii. Католицизм i тут рiшае в дiлi життя i будучини народу. Бо розважмо наслiдки сього союзу для iнших частей польського народу. В Познанщинi Прусси, занепокоенi перевагою полякiв в Австрii, стараються iх зробити безсильними у себе – германiзують, здобувають п’ядь за п’яддю польськоi землi в нiмецькi руки. Не менше занепокоена тим i Росiя, котора дуже добре знае, що всякий нарiст польськоi сили в котрiй-небудь з сусiднiх держав при живих аспiрацiях до вiдбудування Польщi е заразом хмарою, грозячою ii спокоевi i цiлостi. І розумiеться, Росiя i собi не вважае потрiбним давати полякам конгресовим бiльше свободи i самоправностi – знов на шкоду цiлого народу.

Інтереси польського народу i його будучини з географiчного i етнографiчного взгляду пруть до союзу з Росiею, котора в разi запевненоi симпатii i помочi полякiв не тiльки могла би найбiльше дати польському народовi, але, зробивши Конгресiвку самоправною i нацiонально обезпеченою областю, витворила би з неi зовсiм природно центр притягаючий i опору нацiональну для всiх окраiн польського народу, стоячих пiд сусiднiми державами: для польськоi частi Галичини, Сiлезii i Познанщини. Коли б не повстання 1831 i 1863—64 рокiв, Конгресiвка була б нинi займала в Росii подiбне становище, як Фiнляндiя, була б мала свою конституцiю, рiдну мову в школах i нижчих урядах, бiльшу свободу печатi, зборiв i товариств i не була б потребувала проливати стiльки кровi на те тiльки, щоб погiршити аж до безвихiдностi свое положення. Та нi, нещаснi змагання до вiдбудування iсторичноi Польщi i викормлена католицизмом антипатiя до Росii, не мiркована i крихтою полiтичного розуму, все те попхнуло полякiв на хибну, похилу дорогу. Але i тут що показуеться? Росiя, та Росiя, на котру поляки-емiгранти не мали досить слiв ганьби i проклять (Nie mam na was hanby slowa, nie ze jezyk moj ubogi, lecz ze piekna ludzka mowa, by sie koloc[47 - «На вас у мене слiв ганьби не вистачае не тому, що мова моя вбога, а тому, що надто гарна людська мова, аби шпигати». З. Красiнський (польськ.).] i т. д. Krasinski), – вона найменше потрафила зашкодити полякам помимо окричаноi русифiкацii. Недавно опублiкована конскрипцiя Варшави потверджуе, що вiд р. 1830 до 1880, отже в 50 лiтах найтяжчого гнiту, елемент великоруський у тiм мiстi не змiгся, а противно, ослаб! Очевидна рiч, що противник, котрий е так безсильний для шкодження, а так потужний для помочi, роджений е властиво не на противника, а на союзника, тим бiльше що тiльки свобiдна Конгресiвка може дати опору придавленiй Познанщинi проти поступаючого на схiд великими i тяжкими кроками нiмецтва. Галичина, хоч би вона дiстала вiд Австрii i золотi гори, i цiлковиту перевагу польського елемента, i цiлковите вимазання русинiв з спису пiдданих австрiйських, хоч би перемiнилася яким чудом божим в цiлковито i чисто польську краiну, все-таки останеться заслаба, щоб допомогти Конгресiвцi, а особливо Познанщинi. Тiльки ж, звiсна рiч, нiяке чудо боже для порятунку полякiв не станеться, i самi вони перестали вже його надiятися, а i в самiй Галичинi, скрiпляючи свiй натиск на русинiв, вони скрiпляють i будуть скрiпляти реакцiю народно-руську, – т. е. запобiгаючи вгорi ласк i средств i сили для можливого вiдбудування iсторичноi Польщi, вони рiвночасно вдолинi нищити будуть одну пiдвалину по другiй, на котрих едино могла б i повинна б основуватися iх власна, не iсторичнодержавна, але нацiонально-етнографiчна самостiйнiсть.


IV

Нашу попередню статтю постигла конфiската, i ми печатаемо в роздiлi III тiльки оставшийся ii недогризок, у котрiм, впрочiм, сказано е все, що потрiбне для порозумiння нашоi дальшоi аргументацii.

З дотеперiшнього нашого представлення кожний ясно побачить, на яких-то слабих пiдставах опираеться i до яких полiтичних помилок доводить полякiв iх iсторично-польське становище. Але найкращим доказом слабостi того становища е те, що самi поляки – не демократи-автономiсти, але всi верховодцi – бодай вiд 1848 року не вiрять в силу i правоту того iсторичного становища, не вiрять в iдею iсторичноi Польщi. На око може таке речення видатись парадоксом, особливо коли зважимо стоси шовiнiстичних брошур з девiзом «Polska w dawnych granicach»[48 - Польща в давнiх кордонах (польськ.).], копицi бесiд, множество агiтацiй i цiлу систему винародовлення, котрою вони вiддавна стараються ущасливити нас – а все в iменi iсторичноi Польщi. Але при ближчiй розвазi покажеться, що саме той iх гарячковий поспiх, раз, до цiлковитого заперечування якоi б там не було руськоi справи, а вiдтак, коли се показалося неможливим, до повертання русинiв у поляки, то через латинiзацiю нашого обряду, то через касування нашого письма, то через випихання нашоi мови з шкiл, з урядiв i з товариства, – що саме тi iх ненастаннi заходи зраджують нам, що фрази про iсторичну Польщу навiть в iх устах е тiльки фразами i що вони в глибинi свого серця дуже добре то чують, що Польща може бути тiльки для полякiв i складатися тiльки з полякiв. Стараючися зробити нас поляками в iм’я iсторичноi Польщi, вони, самi про те не знаючи, стають на становищi не iсторичноi, а етнографiчноi Польщi, т. е. саме на тiм становищi, котре каже: Польща для полякiв, але Русь для русинiв. Винародовляючи русинiв, поляки стараються посунути границю етнографiчноi Польщi дальше на схiд, – але в принципi стоять очевидно за етнографiчною, а не за iсторичною Польщею.

Правда, ми дуже добре се знаемо, що нашi, особливо галицькi, поляки по старiй пам’ятi готовi узнати кожного, хоч би i найлiпшого поляка зрадником i запроданцем, коли вiн зважиться натякнути iм про етнографiчну Польщу. Але нас, далеких вiд яких-небудь претензiй до польського патрiотизму, той взгляд не може i не повинен в’язати. Противно, яко один з народiв, входивших колись у склад iсторичноi Польщi, котрому тая iсторична Польща дуже i дуже солоно далася взнаки, ми всiма силами е i мусимо бути противнi реставрацii тоi Польщi на руських i других непольських землях. Ми мусимо протестувати проти вiдбудування iсторичноi Польщi будь в якiй-будь формi: чи шляхетськiй, чи навiть демократичнiй, бо ми знаемо дуже добре, що всяка Польща в давнiх границях значить для нас майоризацiю, притиск, упослiдження i – винародовлення. Але, вiдрiкаючись вiд iсторичноi Польщi, ми яко демократи i автономiсти зовсiм нiчого не маемо проти Польщi яко проти Польщi не в давнiх iсторичних, а в етнографiчних границях.

Сприяючи з серця кожнiй народностi, а тим бiльше слов’янськiй, i до того такiй, з котрою доля поставила нас у безпосередне сусiдство, – бажаючи для себе невинного питомого розвою на власних народних пiдставах, ми бажаемо того самого i для полякiв. Почуваючи аж надто доткливо погубнiсть для власноi народностi тих кордонiв, якими вона в теперiшнiй хвилi е розчетвертована, ми живiше, нiж хто-небудь другий, могли б спiвчути i з поляками, остаючими пiд тим взглядом у подiбнiм до нашого положеннi. Почуваючи незнищиму i iсторiею в нас виховану ненависть до всякого гнiту i насилля, ми бажаемо повноi нацiональноi i полiтичноi свободи i полякам. Але тiльки пiд тим необхiдним условiем, як вони раз назавжди зречуться опiки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати iсторичну Польщу на непольських землях, а стануть, так само як i ми, на становищi Польщi чисто етнографiчноi. Правда, ми знаемо добре, що, вiдрубне взявши, i нашi i польськi сили будуть доволi слабi, але знов i то певна рiч, що сила полякiв нiколи не буде угрунтована притиском i винародовленням других народностей, особливо в теперiшнiх часах, коли почуття народноi самостiйностi i повноi рiвноти починае будитися во всiх i найменших народах: не тiльки в русинах, украiнцях, але i в бiлорусах, литовцях, естах i др. Стерти з лиця землi всi тi народностi в наших часах, зробити з них всiх полякiв – до сього польськi сили замалi, i всi спроби винародовлювання, яких вони тепер хапаються, виходять дуже нужденним i – скажемо прямо – дуже нерозумним i не полiтичним дражненням саме тих елементiв, котрих розвiй, i свобода, i приязнь для цiлоi будучностi польського племенi е безмiнно важними.

Бо коли раз станути полякам одверто на етнографiчнiм польськiм становищi i зректися узурпованоi i на нiчiм реальнiм не основаноi гегемонii над всiми непольськими народами, то першим дiлом iм прийдеться признати, що польського народу е не як вони досi твердять, а ледве 8 мiльйонiв, i що вiн, вiдтятий з всiх сторiн вiд моря, розселений серед отвертоi, малоплiдноi i досить убогоi краiни, з природи своеi засуджений на слабiсть i економiчну, i полiтичну. А маючи се на увазi, розумнi i тверезо в будучнiсть глядячi поляки будуть мусити старатися позискати прихильнiсть сусiднiх племен, а головно племенi русько-украiнського, заселяючого найбагатшi в полуднево-схiднiй Європi, а до того к морю i великим рiкам прилягаючi землi. Є се до безперечностi певна рiч, що вiдiрвана вiд нашоi Русi Польща нiколи не може здвигнутися, але скорше чи пiзнiше станеться вся нiмецькою здобиччю. Але ж не менше певна рiч i те, що силою придавити нашу Русь, винародовити ii Польща також не зможе. Єдину поруку лiпшоi будучностi обох народiв ми бачимо тiльки в iх федеральнiм зв’язку мiж собою i з другими сусiдами, в зв’язку, основанiм на якнайповнiшiй рiвноправностi i автономii кожного окремого народу, де б другий народ нiколи не мав права вмiшуватися в домашнi справи сусiда або держати над ним яку-небудь опiку.

Звiсна рiч, що натепер нам ще далеко до осущення таких iдеалiв, i може бути, що декому навiть злишньою видасться наша розмова про такi дiла в газетi, посвяченiй справам «реальноi полiтики». Але ми надiемся, що кожний так мислячий змiнить свою мисль, коли розважить ось що:

Реальною полiтикою ми називаемо таку полiтику, котра, спираючись на докладних студiях минувшостi i теперiшностi, може дати нам якнайяснiшi i найдальшi вказiвки взглядом нашого будучого поступування. Без далекоiдучих i ясних провiдних iдей нема нинi анi писателя, анi тим менше доброго полiтика, – а таких провiдних iдей у першiй-лiпшiй хвилi на дорозi не знайдеш, – вони мусять бути витворенi життям, викормленi сердечною кров’ю народу, вони е його найдорожчою i найсвятiшою скарбницею. Хоч i як далеко в памороцi будучини блищать вони як iдеали, то прецiнь у кожнiй данiй хвилi, при кожнiм дрiбнiм практичнiм кроцi не е то все одно – мати або не мати провiдних думок, так як не все одно, вирушаючи в дорогу, знати або не знати наперед, чи iдемо до Киева, чи до Кракова. Хто уважно перегляне нашу минувшiсть, особливо за послiднiх 30 лiт, тому аж надто ясно стане, що саме найбiльша часть наших полiтичних блудiв походила з того, що ми пiшли наослiп, без виразноi програми, не знаючи, чи ми iдем до Киева, чи до Кракова, чи до Москви, а кiнець кiнцем вийшло з того, що попросту моталися i топталися на мiсцi i, стративши не одну щасливу пору дiлання, опинились нинi на незавиднiм становищi полiтичного зера.

От чому тепер, у тяжку для нас пору шарпаючих нутро наше польсько-шовiнiстичних агiтацiй, нам дуже на часi всесторонньо вияснити собi свое становище, своi цiлi i дороги не тiльки взглядом себе самих, але i взглядом наших найближчих сусiдiв. Заглядаючи на пiдставi пiзнання теперiшностi i минувшостi дальше в будучнiсть, анiж можуть заглянути вони, заслiпленi своею партiйною вузькогляднiстю, ми смiлiше зможемо боротися з противностями, наберемо тоi певностi i того полiтичного такту, що пливе з ясного зрозумiння ситуацii i всiх ii консеквенцiй. Стоячи сильно на нашiм демократичнiм i федеральнiм становищi, працюючи серед власного люду над його добром i здвигненням, ми згорда будемо дивитися на рiвно безсильнi, як безтактнi замахи наших противникiв, – противно, з свого ясного i високого становища зможемо iм подати слово остороги i вказати пропасть для iх власноi справи, котру вони коплють власними руками, роздуваючи сквапливо ненависть проти себе у сусiднiх з ними племен. З того становища ми зможемо ad oculos[49 - Наочно (лат.).] виказати iм, що згiдливе i братерське – не опiкунське i не кулачне – поступування з нами лежить бiльше в iх власнiм, нiж у нашiм iнтересi, так як без нас вони нiяк обiйтися не зможуть, а нас придушити i стерти з лиця землi тим паче не зможуть, – i що затим полiтичний розум i так iм самим наказуе якнайскорше закинути всякi агiтацii проти нашого обряду i нашоi народностi i iм першим простягнути до нас руку згоди i признати нам всi застереженi нашi права.

Не говоримо яко iдеологи. Ми любимо доводити кожну думку до iдей консеквенцiй, хоч i як не раз тi консеквенцii суперечнi з дiйснiстю. Але все-таки, бачиться, нiколи то не зашкодить, як би то якась справа «по-божому та по-людськи» повинна бути. Що ми, проте, анi на хвилю не тратимо з очей i живоi дiйсностi, що ми дуже добре знаемо, чого нам тепер вiд неi надiятися, а чого нi, се ми чей же не раз доказали в попереднiх статтях, замiщених у «Дiлi». Що поляки не протягнуть до нас руки до згоди, не зречуться добровiльно над нами опiки, не стануть на чисто демократичнiм i федеральнiм становищi етнографiчноi Польщi (а бодай не швидко стануть на нiм) – се ми, пожалься боже, дуже добре знаемо. Але саме для того iще i iще раз кажемо: тим гiрше для них!




ДЕЩО ПРО ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ



Вiдповiдь п. Т. Романовичу на статтю


«Хатнi справи украiнцiв»

У № 226 газети «Nowa Reforma» депутат Т. Романович опублiкував статтю за своiм пiдписом пiд назвою «Хатнi справи украiнцiв», спрямовану майже виключно проти моеi особи. Початок статтi виглядае, щоправда, як нiби вiдповiдь по сутi на поставлене мною на одному з передвиборних зiбрань запитання до шановних послiв лiвого напряму щодо iхнiх поглядiв на украiнське питання, але дальша, бiльша частина статтi цiлком сходить з визначеного на початку шляху. В моему виступi я закинув послам лiвицi, котрi в пiдходi до украiнськоi справи не мають широкоi самостiйноi програми, а навпаки, приеднуються до тактики тих, якi на словах нерiдко заявляють, що люблять украiнцiв, поважають iх, а як дiйде до дiла, то борються проти всiх украiнцiв пiд приводом, що вони москвофiли. Пiдкресливши важливiсть украiнського питання для нацiональноi справи полякiв, я застерiгав вiд надто поверхового пiдходу до того питання, вiд надто легковажного вживання термiнiв «порядний украiнець» i «москвофiл», бо дуже часто таке розрiзнення довiльне i не може бути об’ективно обгрунтоване.

У зв’язку iз специфiчними проявами галицького москвофiльства я назвав його домашньою суперечкою помiж украiнцями. Маючи на увазi, що боротьбу з ним визнав завданням, яке мае здiйснюватися передусiм силами самого украiнського народу. Дуже шкодую, що дальший хiд зборiв не дозволив менi ширше викласти своi погляди на рiзнi прояви москвофiльства, особливо галицького, щодо яких потрiбнi рiзнi форми боротьби. Зроблю це тепер не стiльки заради вiдповiдi Т. Романовичу, який це питання у своiй статтi збувае загальними фразами, скiльки заради важливостi самоi справи.

Украiнський народ, що налiчуе близько 20 мiльйонiв i займае великi простори вiд Сану до Кубанi, перебувае у вкрай ненормальному становищi. Історiя останнiх сторiч склалася так нещасливо для нього, що вiн вiдстав вiд своiх сусiдiв щодо розвитку як полiтичного i суспiльного, так й iнтелектуального. Подiлений на дуже нерiвнi частини мiж двома могутнiми державами, в однiй з яких усiма засобами полiтичноi влади i адмiнiстративного свавiлля утримуеться на рiвнi вегетування такою мiрою, що навiть його мова там е недозволеним плодом. У другiй користуеться, щоправда, опiкою конституцiйних законiв, але, позбавлений iмущих i впливових верств, надто мало може з неi користати.

Австрiйська конституцiя е par excellence[50 - Головним чином (фр.).] класовою конституцiею, конституцiею для привiлейованих класiв. А що iмущi i шляхетськi верстви у Схiднiй Галичинi зараховуються переважно до польськоi народностi, то i конституцiйнi доброчинства у переважнiй частинi вийшли на ii користь. Справдi, на паперi украiнцi отримали рiвноправнiсть, але життева практика показала зовсiм iнше. Украiнцям незабаром довелося переконатись, що конституцiя – це тiльки грунт, гiрше або краще оброблений, який сам, без пильноi працi i боротьби, не дасть хлiба. Переконалися, що за кожну установу, на яку теоретично мали право, треба було вести довгу i важку боротьбу, що кожну п’ядь полiтичноi територii треба було вiдвойовувати, iнколи цiлими роками. А сил, придатних для такоi боротьби, для такоi працi, було так мало! Чи ж дивно, що зайнятi цiею важкою щоденною боротьбою нечисленнi сили украiнськоi iнтелiгенцii, яка ослаблювалася майже щоденним дезертирством доведених до вiдчаю i кар’еристiв, ледве з нею справлялися i занедбували справи ширшi, загальнонацiональнi, звужували свiй кругозiр, нидiли в жалюгiднiй загумiнковостi? Чи дивно, що в таких умовах галицькi украiнцi не створили блискучоi лiтератури, не дали здiбних вчених, не створили промисловостi, здатноi до конкуренцii на свiтовому ринку? Чи дивно, що навiть такi елементарнi справи, як правопис i лiтературна мова, ще залишилися неусталеними, неопрацьованими? Навiть саме питання про суть украiнськоi народностi, про ii самостiйнiсть по вiдношенню до польськоi i росiйськоi народностей, про ii межi, умови ii цивiлiзацii i ii майбутне не перестало ще бути предметом суперечок, догмою, у яку однi вiрять, а другi не вiрять, тезою, яку однi пiдтримують, а другi заперечують рiзними аргументами?

Гадаю, що нiхто не дивуватиметься цьому, якщо врахуе фактичне становище украiнського народу, тягар завдань, якi у свiтлi цього становища падають на галицьких украiнцiв, непропорцiйнiсть iхнiх сил перед обличчям тягаря. Адже ця частка украiнського народу мае виконувати життевi функцii за весь народ, повинна утворювати стiльки цивiлiзацiйного капiталу, скiльки його потрiбно на покриття бюджету нацiонального життя усiеi Русi-Украiни. І що фатальнiше: найбiльша частина цього народу е повнiстю паралiзованою, не може нi людьми, нi капiталами допомагати у цiй працi галицьким украiнцям такою мiрою, як цього було б потрiбно. А тим часом у самiй Галичинi внаслiдок рiзних обставин боротьба за полiтичне iснування стае для галицьких украiнцiв з кожним днем важчою, з кожним днем менше дае надiй на успiх. Досить згадати хоча б постiйне пiдвищення плати за навчання, що разом з впровадженням шкiльноi форми i подорожчанням продуктiв та помешкань чинить вже тепер майже неможливим доступ до середньоi i вищоi освiти селянських дiтей, а систематично впроваджуваний целiбат духовенства повинен зменшити також i з цiеi сторони приплив нових поколiнь украiнськоi iнтелiгенцii.

Я далекий вiд думки все це приписувати якiйсь «польськiй iнтризi» або виводити з того якiсь закиди проти польського суспiльства. Добре знаю, полiтика – це гра сил, що в нiй мало мiсця для сентиментальних почуттiв i прагнень. Бажаю лише, щоб поляки належним чином зрозумiли становище украiнцiв. Бо хiба ж у свiтлi викладених тут фактiв не буде нормальною рiччю, що часом сумнiв може закрастись у душу навiть найпалкiшого украiнського патрiота? Що, спостерiгаючи безплiднiсть, малу результативнiсть i марнiсть зусиль невеликоi купки людей, спостерiгаючи, як всупереч iм на кожному кроцi випереджають нас конкуренти з одного i другого боку, як ми запiзнюемось у найкардинальнiших справах, вiн подумае собi: чи не краще кинути цю безнадiйну боротьбу за самостiйнiсть народу i приеднатися до сильнiших, багатших, краще органiзованих сусiдiв?

Ось те фатальне «бути чи не бути», перед яким споконвiку стоять украiнцi, активнi або пасивнi свiдки тiеi боротьби, яка точиться на iхнiй землi мiж польськими i московськими впливами. Це психологiчний грунт як украiнського полонофiльства, так i москвофiльства. Без сумнiву, на цьому психологiчному грунтi в рiзний час i в рiзних умовах виростають дуже рiзнi квiти. Придивiмося тiльки до рiзновидностей галицького москвофiльства.

Безсумнiвно, що поки Росiя залишаеться безпосередньою сусiдкою Австрii i поки всi европейськi держави вважають за вiдповiдне користуватися такими засобами боротьби, як шпигунство i взаемне кидання собi колод пiд ноги, доти в Галичинi е i будуть платнi росiйськi агенти, чи проiздом, чи своi, тутешнi. Не будуть ними украiнцi, то будуть поляки (на зразок Гендiгерiв), не будуть поляки, то будуть нiмцi, евреi, цигани. Цi москвофiли, а швидше слуги кожного з росiйських урядiв, його агенти i агiтатори, не е чимось специфiчно украiнським, як не е вони чимось специфiчно польським чи австрiйським. У Росii е подiбного типу австрофiли чи германофiли. Це мiжнародна хвороба, боротьба з якою е справою насамперед зацiкавлених урядiв, яким такi особи найбiльше шкодять. Що суспiльства, серед яких такi особи дiють, повиннi якнайбiльше ними бридитись i реагувати супроти них так, як того вимагае звичайна чеснiсть. У такому значеннi москвофiльство, як i усяка пiдлiсть, всяка продажнiсть i деморалiзацiя – це мiжнародне явище, гiдне загального осуду i боротьби з ним.

Чи я будь-коли сказав хоч слово на захист такого москвофiльства? Нiколи! Про таке москвофiльство нi у моему запитi, нi у вiдповiдi, який на нього дав п. Гольдман на зборах у ратушi, нi у тiй вiдповiдi, яку дав п. Романович у «Nowej reformie», не йдеться. Тут мова йде про специфiчне галицькоруське москвофiльство, на яке поляки почали нарiкати ще в 1848 р., яке справдi не без вини правлячих у Галичинi польських сфер вiд 1848 р. дотепер мало певнi успiхи. Повторюю, не без вини польських сфер, – з одного боку, правлячих i керуючих, а з другого боку, польських сфер, що називають себе демократичними, голосних на фрази i дволичних у своiх дiлах. Таке москвофiльство бiльше подiбне до секти, нiж до полiтичноi партii. Покiйний Драгоманов порiвнював iх з сектою охохохiв, яку так назвали за постiйне зiтхання: «ох! ох! ох!». Наша москвофiльська секта зiтхае до Росii, якоi, як правило, не знае, до нацiональноi едностi з великим росiйським народом, про який не мае поняття, до росiйськоi мови, лiтератури, на якiй не читае. Нерiдко ця секта зневажае свою рiдну украiнську мову; намагаеться писати ламаною росiйською, або швидше церковною, перемiшаною з украiнiзмами i полонiзмами. Ця секта нерiдко зiтхае за православ’ям як за единою нацiональною всеруською вiрою, не маючи поняття, чим е сучасне казенне росiйське православ’я. Я був би не гiдним зватися украiнцем, якщо б появу й iснування цiеi секти назвав чимось корисним, бажаним для розвитку украiнцiв. Вiд початку своеi лiтературноi дiяльностi я намагався боротися з цiею сектою, але робив це не пустими аргументами, бо знав, що цi люди аргументiв не слухають, а позитивною працею, лiтературною i науковою, бо тiльки праця здобувае грунт, привчае поволi людей до незвичайного для них ранiше способу мислення, а в багатьох замiсть сумнiву i розпачi породжуе бадьорiсть i почуття вiри у власнi сили, в майбутне власного народу. Чи я чогось у тому напрямi добився, не моя справа судити. Але вiдверто мушу сказати тiльки те, що якщо галицькi поляки мали дотепер щирий намiр боротися з таким москвофiльством, то не лише зовсiм нiчого не добилися в тiй боротьбi, але тiльки сприяли – напевне, несвiдомо – його зростовi. Пан Романович так патетично говорить про цю справу: «Ми не можемо визнати домашнiм, внутрiшнiм спором питання, чи украiнець стоiть на нацiональноукраiнському, чи на всеросiйському грунтi. На мiй погляд, домашнiм спором помiж украiнцями е боротьба мiж тими украiнськими таборами, якi визнають окремiшнiсть Русi вiд Росii, не вiдрiкаються вiд своеi нацiональноi мови, свого нацiонального духу, своiх звичаiв, а вiдрiзняються чи то в соцiальних справах, чи в питаннях полiтичноi тактики. І можу ствердити, що польська партiя, до якоi я належу, не втручалася нiколи до спорiв мiж Романчуком, з однiеi, а Барвiнським та Вахнянином, з другоi сторони. Бо тут борються мiж собою украiнцi, з яких однi нинi стоять за опозицiйну полiтику, другi – за те, щоб знову з допомогою покiрностi i пiдлеглостi урядовi намагатися отримати щораз новi здобутки для украiнськоi нацiональностi. Але хто виступае пiд гаслом «одна мова i одна вiра вiд Карпат аж до Волги», хто украiнську мову перетворюе на росiйську, хто (як один невдалий кандидат на минулих виборах) в iм’я цього гасла приймае православ’я i намагаеться його поширювати серед унiатського люду, хто у виданнях для украiнськоi людностi ширить обожнювання царя, – з тим слiд боротися як з ворогом Польщi i Русi. І якщо справжнi украiнцi борються з цим смертоносним напрямом, то ми, поляки, без рiзницi партiй, маемо право i обов’язок стати на боцi украiнцiв проти москвофiлiв, якi хочуть згубити свою власну народнiсть. Це невтручання до внутрiшнiх справ мiж украiнцями, це законна боротьба з ворогом, просте здiйснення обов’язку самооборони. Виконуючи той обов’язок, польська демократiя зовсiм не виступае проти засади, згiдно якоi вiдносно украiнцiв дiе на основi справедливостi. І визнання нацiональних прав, так само як не порушуе засад справедливостi й волi той, хто вiдштовхуе вiд стрiхи своеi або брата свого злочинну руку, яка пiдкладае до тоi стрiхи вогонь».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38572522) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Народився 30.06.1880 р. у с. Бабине на Станiславiвщинi. Закiнчив Вiденський унiверситет (1912), працював юристом, був активним дiячем Русько-украiнськоi радикальноi партii. Тривалий час спiвпрацював з часописами «Дiло», «Гасло», «Громадська думка», «Рада», «ЛНВ», де опублiкував багато статей на полiтичнi та лiтературнi теми, а також перекладiв. Поезii публiкував у альманахах «Багаття» й «Нова Рада». Окремо вийшла збiрка «Любовтуга» (1901).

У 1918—1919 М. Лозинський був секретарем закордонних справ уряду ЗУНР. З 1921-го до 1927 р. обiймав посаду професора мiжнародного права Украiнського вiльного унiверситету у Празi. У 1927 р. переiхав до Харкова, завiдував кафедрою права Інституту народного господарства.

Написав пiдручник «Мiжнародне право», опублiкував кiлька брошур i статей, присвячених становищу в Захiднiй Украiнi та мiжнародним проблемам. Друкував публiцистику у «Червоному шляху». У 1930—1933 рр. працював професором Інституту радянського будiвництва та права.

21.03.1933 р. його арештували, звинувативши в участi в «Украiнськоi вiйськовоi органiзацii». 23.09. М. Лозинського засудили на 10 рокiв таборiв. Покарання вiдбував на Соловках. 9.10.1937 р. його засудили до страти. 3.11.1937 р. вiн був страчений в урочищi Сандармох у Карелii. Також були страченi усi його три сини.

Стаття публiкувалася у «Вiстнику Союза визволення Украiни» (01.07.1917).




2


Знаю се з розмови з ним самим. У т. СХІ Записок Наукового товариства iм. Шевченка (р. 1913, кн. 1) подав І. Кревецький основну працю «Проби органiзування руських нацiональних гвардiй у Галичинi 1848—1849». Наведу там статтю «Зорi Галицькоi» пiд заголовком «Про народну гвардiю або сторожу» (ч. 20, iз дня 26 вересня), а також надруковану у ч. 21 вiдозву про ту саму справу треба признати писанням Борисикевича.




3


Все ще (фр.).




4


Перший i останнiй iз них були урядниками львiвського магiстрату. Євг. Хшонстовський був дiдичем у Захiднiй Галичинi i потерпiв довголiтне ув’язнення в Куфштайнi за участь у демократично-революцiйних конспiрацiях 1830-х рр. Сухецький погиб у львiвськiм ратушi в часi його пожежi наслiдком бомбардування.




5


Податок за вiдправу меси.




6


Видно птаха за польотом (лат.).




7


Обмеження пiдлеглого стану (нiм.).




8


Чи смiю я бути таким вiльним, щоб бути вiльним? (Нiм.)




9


Всiма правдами й неправдами (лат.).




10


Як дивилися на нього селяни в Станiславовi, характеризуе добре коломийка, уложена в усякiм разi перед 1838 роком кимсь iз iнтелiгентних русинiв, хоча в дусi народноi пiснi, i надрукована проф. Грушевським в «Записках», т. XVI, Miscellanea, стор. 5—6. Читаемо в нiй мiж iншим:

Тепер у нас в Станiславi добре хлопом бути:
Аби з хлопа шкiру дерли, того уж не чути.
Всi патенти для пiдданих по домiнях гнили,
Прийшов тому тут Мiльбахер – всi ся iх учили.
Атамана ся не бою – що ми той котюга!
Та я собi нинi газда, а пiп двiрський слуга.
А окомон що ми зробит? Не смiе карати.
Як я пiду до старости, буде вiн ся мати,
Зараз скаже комiсарам протокул писати,
А вiзум i репертум вiд Захира дати.
Потiм пана вокомона замкнут на ратушу,
Аби тамки ся научив, що й я маю душу.

Далi вiрша називае Мiльбахера «хлопським татом», передаючи й тут дiйсне прозвище, яким селяни величали того незвичайного чоловiка.




11


Буковинськi дiдичi, розумiеться, радi були вважати Мiльбахера не лише злим чоловiком, але й круглим дурнем. Дивно, одначе, що й проф. Кайндль потроху прихиляеться до того погляду, твердячи, що Мiльбахерiв обiжник був виданий «можливо також, принаймнi частково, iз-за незнання справи». Се погляд зовсiм хибний. Мiльбахер дуже основно познайомився з фактичним станом буковинського селянства i його правними основами. Се ми надiемось доказати, публiкуючи меморiал, уложений Мiльбахеровим пiдвладним, тодi губернiальним концептовим практикантом Остерманом для оправдання Мiльбахерового циркуляра з 29 червня 1838 р.




12


Ueber den Ursprung und die Entwickelung des Unterthans-verh?ltnisses in der Bukоwina, eine Denkschrift. Czernowitz, 1848. стор. 43—45.




13


Кримiнально покараний на тяжку в’язницю i 50 киiв (польськ.).




14


«Навпаки… з Русько-Кимполунзького округу вибрали Лук’яна Кобилицю, який не хто iнший, як простий селянин, котрий наважився в 1843 р. мешканцiв цього самого села i панських наглядачiв напастувати, забивав iм роти, розпинав, прив’язував до дерев, обливав iх киплячою смолою, за це його було кримiнально покарано на тяжку в’язницю i 50 киiв. Таку людину вибрали до Сейму! Що ж може вийти зi звiльненого злочинця?» (Польськ.)




15


Такi подання роблено i вношено в значнiй частi з iнiцiативи послiв. На се, крiм iнших доказiв, маемо також лист Кобилицi, писаний не ним самим, ще й нiмецькою мовою, але за його диктатом iз Вiдня дня 2 серпня 1848 р. до священика в Плоскiй з порученням, «аби вiн скликав депутатiв (себто громадських пленiпотентiв) iз Путилiвщини i iх запитався, чи хочуть вони, щоб грунти, належнi до нашого околу, забранi нам вiд дiдичiв назад, нам вiддано. Скоро депутати бажають собi того – а Іван Пуреш мае прецiнь письма, – то нехай зроблять просьбу до ради державноi, в котрiй, окрiм дiдичiв, мае бути также докладно подане, кiлько нашоi землi поодинокi домiнii мають у посiданнi. Тоту просьбу нехай вiдтак посилають менi, аби ii передати радi державнiй». Сей лист мае тепер у своiм посiданнi проф. Смаль-Стоцький.




16


У повному складi (лат.).




17


Думка, що революцiонери 1848 р., ляхи чи iталiйцi, хотiли вбити цiсаря, була широко розповсюджена серед русинiв також у Галичинi i ввiйшла навiть у пiсню, що починаеться словами: «Загадала Ниталiя цiсарика вбити».




18


Так передае промову Кобилицi покiйний о. Бiлинкевич. Пiзнiша гуцульська традицiя заховала з неi лише незначнi фрази, що не дають нiякого поняття про ii змiст. По споминах Маковiйчука, Кобилиця говорив: «Дiти Божi, будьте спокiйнi, будете мати розправу. Прийде комiсiя на панiв!» По iнших споминах, на сесii на Панченi «врадили, аби чекати, але сьи панам не давати». Вiрнiше пiдхопив духу тоi промови автор згаданоi вже польськоi кореспонденцii «з Чернiвець пiд кiнець грудня», кажучи, що Кобилиця «в горах пiдбурив хлопiв на циркул i зверхностi мiсцевi, пiдмовив iх, аби кинулися на чужу власнiсть, припняв собi до грудей бiлу стяжку, нiбито подарунок вiд цiсаревоi, i оголосив, що три вiдзнаки депутата на його убраннi – то цiсарськi ордери, котрi отримав на те, аби в горах зробив порядок». Ся кореспонденцiя посередньо потверджуе звiстки, зiбранi о. Бiлинкевичем.




19


Угорськi повстанцi пiд проводом Бема на Буковину 6 сiчня, гонячи австрiйського генерала Урбана, дiйшли до Дорни i переночували там. Бем мав усього 600—800 людей, iз яких тривога зробила зразу 10, потiм 20 i 30 тисяч.




20


Горезвiснi, недоумкуватi, дурнi селяни (нiм.).




21


В р. 1880 я чув у Коломиi оповiдання про «жаб’iвського губернатора», якогось писаря, що в кiнцi 60-х рокiв, коли пiшла чутка про нову автономiю, зiбрав усю громаду й заявив iй: «Тепер вiд цiсаря прийшла така вiльнiсть, що громада буде сама в собi». Вiн розумiв се таким способом, що громада сама буде установляти собi закони, сама буде мати свiй суд i не буде пiдвладна нiкому, крiм самого цiсаря. Жаб’iвська громада дуже тому врадувалася i зачала справдi поводитися зовсiм автономно. Писар не приймав нiяких паперiв анi вiд староства, анi вiд повiту; всякi справи суджено в самiй громадi, а де виходила потреба, з громади писано «ради» iншим, сусiднiм громадам у спiльних справах. Що се не був одинокий випадок, бачимо з протоколу громадських ухвал села Добрiвлян Дрогобицького пов., де також громадська рада в початку 70-х рокiв присвоiла собi була судiвництво карне й цивiльне».




22


Про се гл. докладнiше мою книжку «Громадськi шпихлiри в Галичинi 1784—1840 рр.» (Украiнсько-руський архiв, т. II., Львiв, 1907, ст. XXXIII—XLIII).




23


У силу самого факту (лат.).




24


Для пам’ятi додам до сього оповiдання, що д. Будзиновський зараз на першiм вступi, коли жандарм заговорив до нього по-польськи, вiдповiв мадярськими словами: Nemtudom (не розумiю!). Сi слова вiн повторяв кiлька разiв, за кожним разом сердитiше, поки жандарм перестав говорити до нього по-польськи. – Прим. І. Франка.




25


Правибори. – Збори селян, на яких висувалися повноважнi представники для участi у виборах. Селяни не мали права брати безпосередньоi участi у виборах, а тiльки через своiх представникiв.




26


Спецiальнi квитки зi штемпелем Тишковського, якими вiн розраховувався замiсть грошей з селянами за роботу, але пiзнiше вiдмовився викупити. І. Франко викрив цi махiнацii Тишковського у статтi «Das Papiergeld des Herrn von Tyszkowski» («Die Zeit», 1895, № 56, с. 50), а також у статтях з приводу виборiв у газетi «Kurjer Lwowski» восени 1895 р.




27


Василь Гукевич, тодi студент-медик, був сином священика в Квасининi, селi Добромильського повiту. – Прим. І. Франка.




28


У цiй промовi на засiданнi галицького крайового сейму Ю. Романчук виклав публiчно суть складеноi напередоднi угоди «народовцiв» з польсько-австрiйською адмiнiстрацiею Галичини, очолюваною австрiйським намiсником графом К. Баденi, про тiсну спiвпрацю, проголосив початок т. зв. «новоi ери» у вiдносинах з нею.




29


Йдеться про спробу латинiзувати украiнський алфавiт. Головою «азбучноi комiсii» в травнi 1859 р. було призначено польського графа, австрiйського полiтичного дiяча консервативного напряму, намiсника Галичини А. Голуховського (1812—1875). Спроби законодавчим шляхом запровадити латинський алфавiт в украiнську писемнiсть викликали протести украiнськоi громадськостi, що iх пiдтримали вiдомi славiсти Ф. Мiклошич i П. Шафарик. Це примусило реакцiйнi кола вiдмовитися вiд спроби латинiзувати украiнський алфавiт.




30


Маеться на увазi Сильвестр Сембратович.




31


Каносса – назва замку в Італii, де нiмецький iмператор Генрiх IV пiшов на приниження, щоб домогтися примирення з папою Григорiем VII.




32


Каудiнське ярмо – символ ганебноi поразки, приниження (вiд назви мiста Каудiум, де взяте в полон самнiтами римське вiйсько було вiдпущене пiсля згоди пройти пiд ярмом).




33


Божевiльна iдея (вiд назви околицi Львова, де була i е психiатрична лiкарня).




34


Запровадження словенських паралельних класiв при гiмназii в Целi було приводом виходу з австрiйського уряду нiмецьких буржуазних партiй (червень 1895 р.).




35


Йдеться про учасникiв «Омладiни», руху чеськоi студентськоi i почасти робiтничоi молодi, що розвивався в руслi дрiбнобуржуазного «прогресистського» (по-чеськи «покрокарського»). Рух був неоднорiдним, включав як прибiчникiв соцiал-демократii, так i реакцiйних дiячiв.




36


Присвячений дiяльностi «Сокола», чеськоi масовоi фiзкультурноi i громадсько-полiтичноi органiзацii, заснованоi 1862 р. у Празi.




37


Рiзновид готичного шрифту.




38


У мене в лiвiй нозi терен-тереночок (чеськ.).




39


То не був розмарин, а хрiн. Садiвник його викопав i викинув (чеськ.).




40


Вiд моря до моря (польськ.).




41


На замiтку (лат.).




42


Аванпостом Європи (польськ.).




43


Заколотами (польськ.).




44


Даного еретикам слова дотримуватись необов’язково (лат.).




45


Коло тебе, наш пане, стоiмо i стояти хочемо! (Польськ.)




46


На зразок «полiтика львiвського» з сатиричного часопису (польськ.).




47


«На вас у мене слiв ганьби не вистачае не тому, що мова моя вбога, а тому, що надто гарна людська мова, аби шпигати». З. Красiнський (польськ.).




48


Польща в давнiх кордонах (польськ.).




49


Наочно (лат.).




50


Головним чином (фр.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения